Федір Іванович Тютчев – біографія, інформація, особисте життя. Тютчев детальна біографія, тютчев дипломатія та цікаві факти Біографія фі тютчева

(23 листопада (5 грудня) 1803, Овстуг, Брянський повіт, Орловська губернія – 15 (27) липня 1873, Царське Село)

ru.wikipedia.org

Біографія

Батько - Іван Миколайович Тютчев (1768-1846). Походив із старовинного дворянського роду.

Тютчев здобув домашню освіту під керівництвом Семена Раїча, який згодом став учителем Михайла Лермонтова. Вивчив латину та давньоримську поезію, у тринадцять років перекладав оди Горація. Продовжив гуманітарна освітана Словесному відділенні у Московському університеті, де його викладачами були Олексій Мерзляков та Михайло Каченовський. Ще до зарахування до студентів, в 1818 обраний співробітником Товариства любителів російської словесності.

Отримавши атестат про закінчення університету в 1821, Тютчев надходить на службу в Державну Колегію Іноземних Справ і вирушає до Мюнхена як позаштатний аташе російської дипломатичної місії. Тут він знайомиться з Шеллінгом і Гейне і одружується з Елеонору Петерсон, уродженою графині Ботмер, від якої має трьох дочок. Старша з них, Ганна, згодом виходить заміж за Івана Аксакова.

Пароплав «Микола 2», на якому сім'я Тютчева їде з Петербурга до Туріну, зазнає лиха в Балтійському морі. При порятунку Елеоноре і дітям допомагає Іван Тургенєв, який плив на тому ж пароплаві. Ця катастрофа серйозно підкосила здоров'я Елеонори Тютчевої. У 1838 році вона вмирає. Тютчев настільки засмучений, що, провівши ніч біля труни покійної дружини, посивів за кілька годин. Проте вже у 1839 Тютчев одружується з Ернестіною Дернберг (уродженою Пфеффель), зв'язок із якою, очевидно, мав ще будучи одруженим на Елеонорі. Перша дружина, вкрай розчарована зрадою чоловіка, намагалася навіть накласти на себе руки. Збереглися спогади Ернестини про один бал у лютому 1833, на якому її перший чоловік відчув себе хворим. Не бажаючи заважати дружині веселитися, пан Дернберг вирішив поїхати один додому. Звернувшись до молодого російського, з яким розмовляла баронеса, він сказав: «Доручаю вам мою дружину». Цим російським був Тютчев. За кілька днів барон Дернберг помер від тифу, епідемія якого охопила тоді Мюнхен.

В 1839 дипломатична діяльність Тютчева раптово перервалася, але до 1844 він продовжував жити за кордоном. У 1843 р. він зустрівся з всесильним начальником III відділення Власної Його Імператорської величності канцелярія А.Х. Бенкендорф. Підсумком цієї зустрічі стала підтримка імператором Миколою I всіх ініціатив Тютчева у роботі зі створення позитивного вигляду Росії у країнах. Тютчеву дали добро на самостійний виступ у пресі з політичних проблем взаємин між Європою та Росією.

Великий інтерес Миколи I викликала анонімно опублікована Тютчева брошура «Росія та Німеччина» (1844). Ця робота була надана імператору, який, як повідомив батькам Тютчева, «знайшов у ній усі свої думки і нібито поцікавився, хто її автор».

Активність Тютчева не залишилася поза увагою. Повернувшись до Росії в 1844 році, він знову вступив до міністерства закордонних справ (1845), де з 1848 займав посаду старшого цензора. Будучи ним, він не дозволив поширювати в Росії маніфест комуністичної партіїросійською мовою, заявляючи що "кому треба, прочитають і німецькою". Зовсім не друкуючи у роки віршів, Тютчев виступає з публіцистичними статтями на французькою мовою: «Лист до пана доктора Кольбу» (1844), «Записка цареві» (1845), «Росія і революція» (1849), «Папство та римське питання» (1850), а також пізніше, вже в Росії написана стаття «Про цензуру у Росії» (1857). Дві останні є одними з глав задуманого ним під враженням революційних подій 1848-49 рр., але не завершеного трактату "Росія та Захід".

У цьому трактаті Тютчев створює свого роду образ тисячолітньої держави Росії. Викладаючи своє «вчення про імперію» і характер імперії у Росії, поет відзначав її «православний характер». У статті «Росія та революція» Тютчева було проведено думку, що у «сучасному світі» існують лише дві сили: революційна Європа та консервативна Росія. Тут же викладалася ідея створення спілки слов'янсько-православних держав під егідою Росії.

У цей період і сама поезія Тютчева підпорядкована державним інтересамяк він їх розумів. Він створює багато «зарифмованих гасел» чи «публіцистичних статей у віршах»: «Гус на багатті», «Слов'янам», «Сучасне», «Ватиканська річниця».

17 квітня 1858 р. справжнього статського радника Тютчева було призначено Головою комітету іноземної цензури. На цій посаді, незважаючи на численні неприємності та зіткнення з урядом, Тютчев пробув 15 років, аж до своєї смерті. 30 серпня 1865 р. Тютчев було зроблено таємні радники, цим досягнувши третьої, а фактично і навіть другого ступеня у державній ієрархії.

До кінця Тютчев цікавиться політичною ситуацією в Європі. 4 грудня 1872 року поет втратив свободу руху лівою рукою і відчув різке погіршення зору; його почали долати болісний головний біль. Вранці 1 січня 1873 року, незважаючи на застереження оточуючих, поет пішов на прогулянку, маючи намір відвідати знайомих. На вулиці з ним стався удар, який паралізував усю ліву половину тіла. 15 липня 1873 року в Царському Селі Тютчев помер. 18 липня труну з тілом поета було перевезено з Царського села до Петербурга і поховано на цвинтарі Новодівичого монастиря.

Поетика

Розумом Росію не зрозуміти,
Аршином загальним не виміряти:
У неї особлива стати.
У Росію можна лише вірити

На думку Ю. Н. Тинянова, невеликі вірші Тютчева - це продукт розкладання об'ємних творів одичного жанру, що розвинувся в російській поезії XVIII століття (Державін, Ломоносов). Він називає форму Тютчева «фрагментом», який є стиснутою до короткого тексту ода. «Завдяки цьому композиційні структури у Тютчева максимально напружені і мають гіперкомпенсацію конструктивних зусиль» (Ю. М. Чумаков). Звідси «образний надлишок», «перенасиченість компонентів різних порядків», що дозволяють проникливо передавати трагічне відчуття космічних протиріч буття.

Один із перших серйозних дослідників Тютчева Л. В. Пумпянський вважає найхарактернішою рисою поетики Тютчева т.з. «дублети» - повторювані з вірша у вірш образи, що варіюють подібні теми «зі збереженням всіх основних характерних її особливостей»:

Небесне склепіння, що горить славою зоряною
Таємничо дивиться з глибини, -
І ми пливемо, палаючою безоднею
З усіх боків оточені.
(«Як океан обіймає кулю земну…»)

Вона, між подвійною безоднею,
Пестить твій всесвітній сон -
І повною славою тверди зоряної
Ти звідусіль оточений.
(«Лебідь»)

Це зумовлює тематичну та мотивовану єдність лірики Тютчева, складовими частинами якого виступають саме тинянівські «фрагменти». Таким чином, за словами Романа Лейбова, "інтерпретатор стикається з відомим парадоксом: з одного боку, "жоден окремий вірш Тютчева не розкриється нам у всій своїй глибині, якщо розглядати його як самостійну одиницю" [А. Ліберман. Про пейзажну лірику Тютчева // Russian Language Journal. XLIII, № 144. (1989.) С. 105]. З іншого боку - тютчевський корпус відверто "випадковий", перед нами тексти, не прикріплені інституційно до словесності, не підтримані авторською волею, що відображають гіпотетичну "тютчевську спадщину" свідомо неповно. „Єдність“ та „тіснота“ тютчевської поетичної спадщини дозволяють зіставляти її з фольклором». Дуже важливим розуміння поетики Тютчева є його принципова дистанційність від літературного процесу, небажання бачити себе ролі професійного літератора і навіть зневага до результатів своєї творчості. Очевидно, це «Тютчев не пише віршів, записуючи вже сформовані текстові блоки. У ряді випадків ми маємо можливість спостерігати за тим, як іде робота над первісними варіантами тютчевських текстів: до невиразного, часто оформленого тавтологічно (ще одна паралель з фольклорною лірикою) ядру Тютчев додає різного роду „правильні“ риторичні пристрої, дбаючи про усунення тавтологій алегоричних смислів (тютчевський текст у цьому сенсі розгортається у часі, повторюючи загальні риси еволюції поетичних прийомів, описані в роботах А. М. Веселовського, присвячених паралелізму - від нерозчленованого ототожнення явищ різних рядів до складної аналогії). Часто саме на пізньому етапі роботи над текстом (що відповідає закріпленню його письмового статусу) займенник вводиться ліричний суб'єкт» (Роман Лейбов «Ліричний фрагмент Тютчева: жанр і контекст»).

Періодизація

Згідно з Юрієм Лотманом, що становить трохи більше 400 віршів творчість Тютчева за всієї його внутрішньої єдності можна розділити на три періоди:

1-й період - початковий, 10-ті - початок 20-х, коли Тютчев створює свої юнацькі вірші, архаїчні за стилем і близькі до поезії XVIII століття.

2-й період – друга половина 20-х – 40-ті роки, починаючи з вірша «Проблиск», у творчості Тютчева помітні вже риси його оригінальної поетики. Це сплав російської одичної поезії XVIII століття та традиції європейського романтизму.

3-й період – 50-ті – початок 70-х років. Цей період відокремлений від попереднього десятиліттям 40-х, коли Тютчев майже пише віршів. У цей період створюються численні політичні вірші, вірші «на випадок» та пронизливий «денісівський цикл». Журнал Сучасник

Любовна лірика

У любовній ліриці Тютчев створює ряд віршів, які прийнято об'єднувати в «любовно-трагедійний» цикл, званий «денисьєвським циклом», оскільки більшість віршів, що належать до нього, присвячено Є. А. Денисьєвій. Характерне їм осмислення любові як трагедії, як фатальної сили, що веде до спустошення і загибелі, зустрічається і в ранній творчості Тютчева, тому правильніше було б назвати вірші, що належать до «денисьєвського циклу», без прив'язки до біографії поета. Сам Тютчев у формуванні «циклу» участі не брав, тому часто неясно, до кого звернені ті чи інші вірші - до Є. А. Денисьєвої чи дружини Ернестіна. У тютнознавстві неодноразово підкреслювалося подібність «денисьевского циклу» з жанром ліричного щоденника (сповідальність) і мотивами романів Достоєвського (болючість почуття).

До нас дійшло понад 1200 листів Тютчева.

Тютчев та Пушкін

У 1920-х роках Ю. М. Тинянов висунув теорію у тому, що Тютчев і Пушкін належать настільки різним напрямам російської літератури, що це відмінність виключає навіть визнання одного поета іншим. Пізніше така версія була оскаржена і обґрунтовано (у тому числі документально), що Пушкін цілком усвідомлено помістив вірші Тютчева в «Сучаснику», наполягав перед цензурою на заміні виключених строф вірша «Не те, що ви думаєте, природа…» рядами точок, вважаючи неправильним ніяк не позначати відкинуті рядки, і загалом ставився до творчості Тютчева дуже співчутливо.

Проте, поетична образність Тютчева і Пушкіна справді серйозно різняться. Н. В. Корольова формулює різницю так: «Пушкін малює людину, що живе кипучою, реальною, часом навіть буденною життям, Тютчев - людину поза буднями, іноді навіть поза реальністю, що вслухається в миттєвий дзвін еолової арфи, вбирає в себе красу природи і схиляється перед нею, що тужить перед "глухими часу стогнаннями"» (1). Тютчев присвятив Пушкіну два вірші: «До одягу Пушкіна на Вільність» і «29 січня 1837», останній з яких кардинально відрізняється від творів інших поетів на смерть Пушкіна відсутністю прямих пушкінських ремінісценцій та архаїзованим мовою у своїй стилістиці.

Музеї

Є музей-садиба поета у підмосковному Муранові, яка дісталася у володіння нащадкам поета, які й зібрали там меморіальні експонати. Сам Тютчев, мабуть, у Муранові ніколи не був. 27 липня 2006 року від удару блискавки в музеї спалахнула пожежа на площі 500 м², у боротьбі з вогнем постраждали двоє співробітників музею, яким вдалося врятувати частину експонатів.

Родовий маєток Тютчевих знаходився в селі Овстуг (нині Жуківський район Брянської області). Центральна будівля садиби, у зв'язку зі старим станом, у 1914 році була розібрана на цеглу, з якої було збудовано будівлю волосного правління (збереглося; нині - музей історії села Овстуг). Парк із ставком тривалий час перебували у занедбаному стані. Відновлення садиби почалося в 1957 році завдяки ентузіазму В. Д. Гамоліна: під створюваний музей Ф. І. Тютчева було передано будівлю сільської школи (1871), відновлено парк, встановлено погруддя Ф. І. Тютчева, а в 1980-і роки по ескізам, що збереглися, відтворено будинок садиби, в який у 1986 році і перемістилася експозиція музею (включає кілька тисяч справжніх експонатів). У колишній будівлі музею ( колишній школі) знаходиться картинна галерея. 2003 року в Овстузі відновлено будинок Успенської церкви.

Родовий маєток у с. Знам'янське (на річці Катка) неподалік Углича (Ярославська область). Досі зберігся будинок, напівзруйнована церква та надзвичайної краси парк. Найближчим часом планується реконструкція садиби. Коли розпочалася війна з французами у 1812 році, Тютчеви зібралися в евакуацію. Сімейство Тютчевих виїхало над Ярославль, а Ярославську губернію, село Знам'янське. Там жила бабуся Федора Івановича Тютчева з його батька. Пелагея Денисівна давно й тяжко хворіла. Рідні застали бабусю живою, але 3 грудня 1812 року вона померла. Ймовірно, після смерті бабусі вони прожили у Знам'янському 40 днів за російським звичаєм. Іван Миколайович (батько поета) відправив свого керуючого до Москви, щоб дізнатися, як там справи. Керуючий, повернувшись, доповів: Наполеон з Першопрестольної пішов, будинок панський цілий, тільки жити в Москві важко – їсти нічого, дров немає. Іван Миколайович із сімейством вирішили до столиці не повертатися, а їхати до свого маєтку до Овстуга. Зі Знам'янського з ними виїхав і Раїч, майбутній наставник і друг Феденьки Тютчева. Через півтора року після смерті бабусі почався поділ всього майна. Він мав відбуватися між трьома синами. Але оскільки старший Дмитро був відкинутий сімейством за одруження без батьківського благословення, у розділі могли брати участь двоє: Микола Миколайович та Іван Миколайович. Але Знам'янське було неподільним маєтком, своєрідним тютчевським майоратом. Його не можна було ділити, міняти чи продавати. Брати у Знам'янському давно не жили: Микола Миколайович перебував у Санкт-Петербурзі, Іван Миколайович – у Москві, до того ж у нього вже був маєток у Брянській губернії. Таким чином, Знам'янське отримав Микола Миколайович. Наприкінці 20-х помер Микола Миколайович. Іван Миколайович (батько поета) став опікуном дітей брата. Всі вони осіли в Москві та Петербурзі за винятком Олексія, який жив у Знам'янському. Ось від нього і пішла так звана «ярославська» гілка Тютчева. Його син Олександр Олексійович Тютчев, тобто племінник Федора Івановича, 20 років був повітовим ватажком дворянства. І він же – останній поміщик Знам'янського.

Біографія

Тютчев (Федор Іванович) - відомий поет, один із найвидатніших представників філософської та політичної лірики. Народився 23 листопада 1803 р. в селі Овстуг, Брянського повіту Орловської губернії, в родовитій дворянській сім'ї, яка взимку жила в Москві відкрито і багато. У будинку, " зовсім чужим інтересам літератури і особливо російської літератури " , виняткове панування французької мови уживалося з відданістю всім особливостям російського стародворянського і православного укладу. Коли Тютчеву йшов десятий рік, у вихователі щодо нього було запрошено С.Є. Раїч (див. XXVI, 207), який пробув у будинку Тютчева сім років і справив великий вплив на розумовий і моральний розвиток свого вихованця, в якому він розвинув живий інтерес до літератури. Добре опанувавши класиками, Тютчев не забарився випробувати себе в поетичному перекладі. Послання Горація до Мецената, представлене Раїчем товариству любителів російської словесності, було прочитано у засіданні і схвалено значним тоді московським критичним авторитетом - Мерзляковим; Слідом за тим твір чотирнадцятирічного перекладача, удостоєного звання "співробітника", було надруковано в XIV частині "Трудів" товариства. Того ж року Тютчев вступив до Московського університету, тобто почав їздити на лекції з вихователем, а професори стали звичайними гостями його батьків. Отримавши 1821 року кандидатську ступінь, Тютчев в 1822 р. був відправлений до Петербурга на службу до державної колегії закордонних справ і того ж року виїхав за кордон зі своїм родичем графом фон Остерманом-Товстим (див. XXII, 337), який прибудував його надштатним чиновником російської місії у Мюнхені. За кордоном він прожив, із незначними перервами, двадцять два роки. Перебування в живому культурному центрі мало значний вплив на його духовний склад.

У 1826 р. він одружився з баварською аристократкою, графиною Ботмер, і їхній салон став осередком інтелігенції; до численних представників німецької науки та літератури, що були тут, належав Гейне, вірші якого Тютчев тоді ж став перекладати російською мовою; переклад "Сосни" ("З чужого боку") надруковано в "Аонідах" за 1827 р. Зберігся також розповідь про гарячі суперечки Тютчева з філософом Шеллінгом.

У 1826 р. в альманасі Погодіна "Уранія" надруковано три вірші Тютчева, а наступного року в альманасі Раїча "Північна Ліра" - кілька перекладів з Гейне, Шіллера ("Пісня радості"), Байрона та кілька оригінальних віршів. У 1833 р. Тютчев, за власним бажанням, був відправлений "кур'єром" з дипломатичним дорученням на Іонічні острови, а наприкінці 1837 р. - вже камергер і статський радник, - він, незважаючи на свої надії отримати місце у Відні, був призначений старшим секретарем посольства в Турін. Наприкінці наступного року померла його дружина.

У 1839 р. Тютчев одружився з баронесою Дернгейм; подібно до першої, і друга дружина його не знала ні слова російською і лише згодом вивчила рідна мовачоловіка, щоб розуміти його твори. За самовільну відлучку до Швейцарії - та ще й у той час як на нього були покладені обов'язки посланця - Тютчев був відставлений від служби і позбавлений звання камергера. Тютчев знову оселився у улюбленому Мюнхені, де прожив ще чотири роки. За цей час його поетична діяльність не припинялася. Він надрукував у 1829 - 1830 роках кілька чудових віршів у "Галатеї" Раїча, а в "Молві" 1833 р. (а не в 1835 р., як сказано у Аксакова) з'явилося його чудове "Silentium", лише набагато пізніше гідно оцінене. . В особі Ів. Сер. ("єзуїта") Гагаріна (див. VII, 767) він знайшов у Мюнхені поціновувача, який не тільки зібрав і витяг з-під спуда закинуті автором вірші, а й повідомив їх Пушкіну, для надрукування в "Сучаснику"; тут протягом 1836 - 1840 років з'явилося близько сорока віршів Тютчева під загальною назвою "Вірші, надіслані з Німеччини" і за підписом Ф.Т. Потім протягом чотирнадцяти років твори Тютчева не з'являються у пресі, хоча цей час він написав понад п'ятдесят віршів. Влітку 1844 р. була надрукована перша політична стаття Тютчева - "Lettre a M. le Dr. Gustave Kolb, redacteur de la "Gazette Universelle" (d"Augsburg)". Тоді ж він, попередньо з'їздивши до Росії і залагодивши справи по службі переселився з сім'єю до Петербурга, йому повернули його службові права та почесні званняі дано призначення перебувати за особливими дорученнями за державної канцелярії; цю посаду він зберіг і тоді, коли (1848 р.) був призначений старшим цензором за особливої канцелярії міністерства закордонних справ. У петербурзькому суспільстві він мав великий успіх; його освіта, вміння бути одночасно блискучим і глибоким, здатність дати теоретичне обґрунтуванняприйнятим поглядам створили йому визначне становище.

На початку 1849 він написав статтю "La Russie et la Revolution", а в січневій книжці "Revue des Deux Mondes" за 1850 р. надрукована - без підпису - інша його стаття: "La Question Romaine et la Papaute". За повідомленням Аксакова, обидві статті справили за кордоном сильне враження: у Росії про них знали мало хто. Дуже невелика була також кількість поціновувачів його поезії. У тому ж 1850 р. він знайшов видатного і прихильного критика в особі Некрасова, який (в "Сучаснику"), не знаючи особисто поета і роблячи припущення про його особистість, високо ставив його твори. І.С. Тургенєв, зібравши з допомогою сім'ї Тютчевих, але - на думку І.С. Аксакова - без жодної участі самого поета, близько ста його віршів, передав їх редакції "Современника", де вони були передруковані, а потім вийшли окремим виданням (1854). Збори це викликало захоплений відгук (у "Сучаснику") Тургенєва. З цього часу поетична слава Тютчева - не переходячи, однак, відомих меж - була зміцнена; журнали зверталися до нього з проханням про співпрацю, вірші його друкувалися в "Руській Бесіді", "Дні", "Москвитянині", "Російському Віснику" та інших виданнях; деякі з них, завдяки хрестоматіям, стають відомими кожному російському читачеві в ранньому дитинстві ("Весняна гроза", "Весняні води", "Тихої ночі пізно влітку" та ін.). Змінилося і службове становище Тютчева.

У 1857 р. він звернувся до князя Горчакова із запискою про цензуру, яка ходила по руках в урядових колах. Тоді ж його було призначено на місце голови комітету іноземної цензури - наступником сумної пам'яті Красовського. Його особистий погляд на цю посаду добре визначений в експромті, записаному ним в альбом його товариша по службі Вакара: "Велінню вищому покірні, у думки стоячи на годиннику, не дуже були ми задерикуваті... - Погрожували рідко і швидше не арештантський, а почесний тримали варту за неї". Щоденник Нікітенко - товариша по службі Тютчева - не раз зупиняється на його стараннях захистити свободу слова.

У 1858 р. він заперечував проти проектованої подвійної цензури - спостережної та послідовної; у листопаді 1866 р. " Тютчев на засіданні ради у справах друку справедливо зауважив, що література існує задля гімназистів і школярів, і що не можна їй давати дитячий напрям " . За словами Аксакова, "освічене, розумно-ліберальне головування в комітеті, що нерідко розходилося з нашим адміністративним світоглядом, а тому під кінець і обмежене у своїх правах, пам'ятне всім, кому було дорого живе спілкування з європейською літературою". "Обмеження у правах", про яке говорить Аксаков, збігається з переходом цензури з відомства міністерства народної освіти до міністерства внутрішніх справ.

На початку сімдесятих років Тютчев зазнав кілька ударів долі, надто важких для сімдесятирічного старого; слідом за єдиним братом, з яким його пов'язувала інтимна дружба, він втратив старшого сина та заміжню дочку. Він став слабшати, його ясний розум тьмянів, поетичний дар почав зраджувати його. Після першого удару паралічу (1 січня 1873 р.) він майже не піднімався з ліжка, після другого прожив кілька тижнів у болісних стражданнях - і помер 15 липня 1873 року. Як людина, він залишив собою найкращі спогади в тому колі, до якого належав. Блискучий співрозмовник, яскраві, влучні і дотепні зауваження якого передавалися з вуст у вуста (викликаючи в князя Вяземського бажання, щоб за ними була складена Тютчевіана, "чарівна, свіжа, жива сучасна антологія"), тонкий і проникливий мислитель, з рівним мислителем вищих питаннях буття і в подробицях поточного історичного життя, самостійний навіть там, де він не виходив за межі встановлених поглядів, людина, пройнята культурністю у всьому, від зовнішнього звернення до прийомів мислення, він справляв привабливе враження особливою - відзначеною Нікітенко - "любезністю серця, що складалася не у дотриманні світської пристойності (яких він ніколи і не порушував), але в делікатній людській увазі до особистої гідності кожного». Враження нероздільного панування думки - таке було переважне враження, яке справляв цей кволий і хворий старий, завжди жвавий невпинною творчою роботою думки. Поета-мислителя вшановує у ньому, передусім, і російська література. Літературна спадщина його не велика: кілька публіцистичних статей та близько п'ятдесяти перекладних та двохсот п'ятдесяти оригінальних віршів, серед яких чимало невдалих. Серед інших є ряд перлів філософської лірики, безсмертних і недосяжних по глибині думки, силі і стиснення висловлювання, розмаху натхнення.

Обдарування Тютчева, що так охоче звертався до стихійних основ буття, саме мало щось стихійне; Вкрай характерно, що поет, за його власним визнанням висловлював свою думку твердіше французькою, ніж російською, всі свої листи і статті писав тільки французькою мовою і все своє життя говорив майже виключно французькою, найпотаємнішим поривам своїм творчої думки міг давати вираз лише у російському вірші; кілька французьких віршів зовсім незначні. Автор "Silentium", він творив майже виключно "для себе", під тиском необхідності висловитися перед собою і тим самим усвідомити собі свій стан. У зв'язку з цим він виключно лірик, далекий від всяких епічних елементів.

З цією безпосередністю творчості Аксаков намагався привести у зв'язок ту недбалість, з якою Тютчев ставився до своїх творів: він втрачав клаптики паперу, на яких вони були накидані, залишав недоторкану початкову - іноді недбалу - концепцію, ніколи не обробляв своїх віршів і т.д. Остання вказівка спростована новими дослідженнями; віршовані та стилістичні недбалості дійсно зустрічаються у Тютчева, але є низка віршів, які він переробляв, навіть після того, як вони були в пресі. Безперечним, однак, залишається вказівка на "відповідність таланту Тютчева з життям автора", зроблене ще Тургенєвим: "...від його віршів не віє твором; вони всі здаються написаними на відомий випадок, як того хотів Гете, тобто вони не вигадані, а виросли самі, як плід на дереві”. Ідейний зміст філософської лірики Тютчева значно не стільки своєю різноманітністю, скільки глибиною. Найменше місце займає тут лірика співчуття, представлена, однак, такими захоплюючими творами, як "Сльози людські" та "Пішли, Господи, свою втіху".

Невимовність думки в слові ("Silentium") і межі, поставлені людському пізнанню ("Фонтан"), обмеженість знання "людського я" ("Дивися, як на річковому просторі"), пантеїстичний настрій злиття з безособовим життям природи ("Сутінки", "Так; у житті є миті", "Весна", "Ще шумів весняний день", "Листя", "Полудень", "Коли, що в житті звали ми своїм", "Весняне заспокоєння" - з Уланду), одухотворені описи природи, нечисленні і короткі, але за охопленням настрою майже не знають рівних у нашій літературі ("Затихла буря", "Весняна гроза", "Літній вечір", "Весна", "Пісок сипучий", "Не остигла від спеки", " Осінній вечір", "Тихої ночі", "Є в осені первісної" та ін.), пов'язані з чудовим проголошенням самобутнього духовного життя природи ("Не те, що ви думаєте, природа"), ніжне і безрадісне визнання обмеженості людської любові (" Остання любов", "О, як вбивчо ми любимо", "Вона сиділа на підлозі", "Предвизначення" та ін) - такі панівні мотиви філософської поезії Тютчева. Але є ще один мотив, можливо найбільш могутній і визначальний всі інші; це - з великою ясністю та силою формулований покійним В.С. Соловйовим мотив хаотичної, містичної першооснови життя. "І сам Гете не захоплював, можливо, так глибоко, як наш поет, темний корінь світового буття, не відчував так сильно і не усвідомлював так ясно ту таємничу основу будь-якого життя, - природного і людського, - основу, на якій ґрунтується і сенс космічного процесу і доля людської душі, і вся історія людства.

Тут Тютчев дійсно є цілком своєрідним і якщо не єдиним, то напевно найсильнішим у всій поетичній літературі". У цьому мотиві критик бачить ключ до всієї поезії Тютчева, джерело її змістовності та оригінальної принади. Вірші "Свята ніч", "Про що ти виєш , вітр нічний", "На світ таємничий духів", "О, віща душа моя", "Як океан обіймає кулю земну", "Нічні голоси", "Нічне небо", "День і ніч", "Божевілля", "Mall "aria" та ін. являють собою єдину у своєму роді ліричну філософію хаосу, стихійного неподобства та божевілля, як "глибокої сутності світової душі та основи всього світобудови". І описи природи, і відлуння любові пройняті у Тютчева цією всепоглинаючою свідомістю: за видимою оболонкою явищ з її ясністю, що здається, ховається їх фатальна сутність, таємнича, з точки зору нашого земного життя негативна і страшна.

Ніч з особливою силою розкривала перед поетом цю нікчемність і примарність нашого свідомого життя порівняно з "палаючим прірвою" стихії непізнаваного, але відчувається хаосу. Можливо, з цим безрадісним світоглядом має бути пов'язаний особливий настрій, що відрізняє Тютчева: його філософський роздум завжди поглинутий сумом, тужливою свідомістю своєї обмеженості та схилянням перед непереборним роком. Лише політична поезія Тютчева - як і слід очікувати від націоналіста і прихильника реальної політики - відображена бадьорістю, силою та надіями, які іноді обманювали поета. Про політичні переконання Тютчева, які знайшли вираз у небагатьох і невеликих статтях його, див. Слов'янофільство (XXX, 310).

Оригінального в них небагато: з незначними модифікаціями цей політичний світогляд збігається з вченням та ідеалами перших слов'янофілів. І на різноманітні явища історичного життя, що знайшли відгук у політичних поглядах Тютчева, він відгукнувся ліричними творами, сила та яскравість яких здатна захопити навіть того, хто нескінченно далекий від політичних ідеалів поета. Власне політичні вірші Тютчева поступаються його філософській ліриці. Навіть такий прихильний суддя, як Аксаков, у листах, не призначених для публіки, знаходив можливим говорити, що ці твори Тютчева "дорогі лише на ім'я автора, а не самі по собі; це не справжні Тютчевські вірші з оригінальністю думки та оборотів, з разючістю картин "і т. д. У них - як і в публіцистиці Тютчева - є щось розумове, - щире, але не від серця, що йде, а від голови. Щоб бути справжнім поетом того напряму, в якому писав Тютчев, треба було любити безпосередньо Росію, знати її, вірити її вірою.

Цього – за власними зізнаннями Тютчева – у нього не було. Пробувши з вісімнадцятирічного до сорокарічного віку за кордоном, поет не знав батьківщини і в низці віршів ("На зворотному шляху", "Знову твої я бачу очі", "Отже, знову побачив я", "Дивився я, стоячи над Невою") зізнавався, що батьківщина йому не мила і не була "для душі його рідним краєм". Нарешті, ставлення його до народної віри добре характеризується уривком з листа до дружини (1843), наведеним у Аксакова (йдеться про те, як перед від'їздом Тютчева у його сім'ї молилися, та був їздили до Іверської Божої Матері): " Одним словом, все сталося згідно з порядками найвибагливішого православ'я... Ну що ж?Для людини, яка долучається до них тільки мимохідь і в міру своєї зручності, є в цих формах, так глибоко історичних, у цьому світі російсько-візантійському, де життя і вірослужіння становлять одне,... є у всьому цьому для людини, забезпеченої чуттям для подібних явищ, велич поезії надзвичайна, така велика, що вона долає найзапеклішу ворожість... Бо до відчуття минулого - і такого ж старого минулого, - приєднується фатальне передчуття несумірного майбутнього". Це зізнання кидає світло на релігійні переконання Тютчева, що мали в основі, очевидно, зовсім не просту віру, але насамперед теоретичні політичні погляди у зв'язку з деяким естетичним елементом. Розсудлива за походженням, політична поезія Тютчева має, однак, свій пафос – пафос переконаної думки. Звідси сила деяких його поетичних викривлень ("Геть, геть австрійського Юду від гробової його дошки", або про римського тата: "Його загубить фатальне слово: "Свобода совісті є марення"). Він умів також давати видатний за силою і стисненням вираз своєї віри в Росію (знаменитий чотиривірш "Розумом Росію не зрозуміти", "Ці бідні селища"), в її політичне покликання ("Світанок", "Пророцтво", "Схід сонця", "Російська географія" та ін.).

Значення Тютчева у розвитку російської ліричної поезії визначається його історичним становищем: молодший одноліток і учень Пушкіна, він був старшим товаришем та вчителем ліриків післяпушкінського періоду; не позбавлене значення і те, що більшість їх належить до його політичних однодумців; але його оцінили раніше за інших Некрасов і Тургенєв - і подальші вивчення лише поглибили, але з підвищили його значення. Як і пророкував Тургенєв, він залишився досі поетом небагатьох цінителів; хвиля суспільної реакції лише тимчасово розширювала його популярність, репрезентуючи його співаком своїх настроїв. По суті, він залишився тим самим "неопошлімним", могутнім у кращих, безсмертних зразках своєї філософської лірики вчителем життя для читача, вчителем поезії для поетів. Зокрема в його формі бувають не бездоганні; загалом вона безсмертна - і важко уявити той момент, коли, наприклад, "Сутінки" або "Фонтан" втратять свою поетичну свіжість і чарівність.

Найбільш повне зібрання творів Тютчева (СПб., 1900) укладає його оригінальні (246) та перекладні (37) вірші та чотири політичні статті. Головним біографічним джерелом є книга зятя поета, І.С. Аксакова " Біографія Федора Івановича Тютчева " (М., 1886). Порівн. ще некрологи Мещерського ("Громадянин", 1873 № 31), Погодіна ("Московські Відомості", 1873 № 195), М. С. ("Вісник Європи", 1873 № 8), Нікітенко ("Російська Старина", 1873, № 8), анонімний - "Російський Вісник" (1873, № 8), оцінки та характеристики - Тургенєва (у "Сучаснику" 1854, № 4), Некрасова ("Сучасник", 1850), Фета (" Російське слово", 1859, № 2), Плетньова ("Звіт Академії Наук", 1852 - 1865 р. - записка про Ф. І. Тютчева, який у 1857 р. балотувався, але невдало, до членів академії), Страхова ("Нотатки про Пушкіне", СПб., 1888 і Київ, 1897), Чуйко ("Сучасна російська поезія", СПб., 1885), Вл. Соловйова (перепеч. у збірнику "Філософські течії російської поезії", СПб., 1896, з Європи", 1895, № 4). Цікаві зокрема біографічні та критичні у "Спогадах" князя Мещерського (СПб., 1897), "Щоденнику" Нікітенка (СПб., 1893), "Спогадах" Фета (М., 1890, год. II), статтях У - ва ("Т. і Гейне", в "Російському Архіві": 1875 № 1), А. ("Російському Віснику", 1874 № 11), "Кілька слів про Ф.І. Тютчеве" ("Православний Огляд", 1875 № 9), Потебні ("Мова і народність", у "Віснику Європи", 1895 № 9), "Життя і праці Погодіна", Барсукова, "Тютчев і Некрасов" і " Про нове видання творів Тютчева", В. Брюсова ("Російський Архів", 1900 № 3). Листи Тютчева, дуже цікаві, досі не зібрані; дещо надруковано в "Російському Архіві" (до Чаадаєва - 1900, № 11), де взагалі розпорошені відомості про Тютчева – його знамениті гостроти тощо. п. А. Горнфельд.

Федір Іванович Тютчев (1803-1873) – російський поет. Відомий також як публіцист та дипломат. Автор двох збірок віршів, володар низки найвищих державних титулів та нагород. Нині твори Тютчева обов'язково вивчаються у кількох класах загальноосвітньої школи. Головне у його творчості – природа, любов, Батьківщина, філософські роздуми.

Вконтакте

Коротка біографія: молоді роки та навчання

Федір Іванович народився 23 листопада 1803 (5 грудня за старим стилем) в Орловській губернії, в садибі Овстуг. Початкову освіту майбутній поет отримував удома, вивчаючи латину та давньоримську поезію. Дитячі роки багато в чому визначили життя та творчість Тютчева.

У дитинстві Тютчев дуже любив природу, за його спогадами, «жив із нею життям». Як було прийнято на той час, у хлопчика був приватний учитель, Семен Єгорович Раїч, перекладач, поет і просто людина з широкою освітою. За спогадами Семена Єгоровича, Хлопчика не можна було не полюбити, вчитель дуже прив'язався до нього. Юний Тютчев був спокійним, лагідним, талановитим. Саме вчитель зародив у своєму учні любов до поезії, навчив розуміння серйозної літератури, заохочував творчі пориви та бажання писати вірші самостійно.

Батько Федора, Іван Миколайович, був м'якою, спокійною, розсудливою людиною, справжнім взірцем для наслідування. Його сучасники називали його прекрасним сім'янином, добрим, люблячим батьком і чоловіком.

Мати поета була Катерина Львівна Товста, троюрідна сестра графа Ф. П. Толстого, знаменитого скульптора. Від неї юний Федір успадкував мрійливість, багату уяву. Згодом саме за допомогою матері він познайомиться і з іншими великими письменниками: Л. Н. та А. К. Товстими.

У віці 15 років Тютчев вступив до Московського університету на відділення словесності, яке закінчив за два роки у ступеня кандидата словесних наук. З цього моменту розпочалася його служба за кордоном, у російському посольстві у Мюнхені. За час своєї служби поет звів особисте знайомство з німецьким поетом, публіцистом та критиком Генріхом Гейне, філософом Фрідріхом Шеллінгом.

В 1826 Тютчев зустрів Елеонору Петерсон, свою майбутню дружину. Один із цікавих фактів про Тютчева: на момент знайомства з поетом молода жінка вже рік була вдовою, і мала четверо малолітніх синів. Тому Федору та Елеоноре довелося приховувати свій зв'язок кілька років. Згодом вони стали батьками трьох дочок.

Цікаво, що віршів своїй першій дружині Тютчев не присвячував; відомо лише про один вірш, присвячений її пам'яті.

Незважаючи на любов до дружини, за словами біографів, мав поет та інші зв'язки. Наприклад, в 1833 році, взимку, Тютчев познайомився з баронесою Ернестіною фон Пфеффель (Дернберг у першому шлюбі), захопився молодою вдовою, писав для неї вірші. Щоб уникнути скандалу, велелюбного молодого дипломата довелося відправити в Турін.

Перша дружина поета, Елеонора, померла 1838 року. Пароплав, на якому сім'я пливла в Турін, зазнав лиха, і це серйозно підкосило здоров'я молодої жінки. Це була велика втрата для поета, він щиро сумував. Як стверджують сучасники, провівши ніч біля труни дружини, поет посивів лише за кілька годин.

Однак, витримавши належний термін жалоби, через рік він відновив зв'язок з Ернестіна Дернберг і згодом одружився з нею. У цьому шлюбі у поета також були діти, дочка та двоє синів.

У 1835 році Федір Івановичотримав чин камергера У 1839 р. він припинив дипломатичну діяльність, проте залишився за кордоном, де проводив велику роботу, створюючи на Заході позитивний вигляд Росії - це була головна справа цього періоду його життя. Всі його починання в цій галузі були підтримані імператором Миколою I. Фактично йому офіційно дозволили самостійно висловлюватись у пресі про політичні проблеми, що виникають між Росією та Європою.

Початок літературного шляху

У 1810-1820 pp. були написані перші вірші Федора Івановича. Як і слід було очікувати, вони були ще юнацькими, носили печатку архаїчності, дуже нагадували поезію минулого століття. У 20-40 pp. поет звернувся до різних форм як російської лірики, і європейського романтизму. Його поезія у цей період стає більш самобутньою, оригінальною.

У 1836 році зошит із віршами Федора Івановича, тоді ще нікому не відомого, потрапив до Пушкіна.

Вірші були підписані лише двома літерами: Ф. Т. Олександру Сергійовичу вони так сподобалися, що були надруковані у «Сучаснику». Але ім'я Тютчева стало відомим лише у 50-х рр., після ще однієї публікації у «Сучаснику», яким тоді керував уже Некрасов.

В 1844 Тютчев повертається до Росії, а в 1848 йому пропонують посаду старшого цензора при Міністерстві закордонних справ. Тоді виникає гурток Бєлінського, у якому поет бере активну участь. Разом із ним туди входять такі відомі літератори, як Тургенєв , Гончаров, Некрасов

Загалом за межами Росії він провів двадцять два роки. Але всі ці роки у його віршах фігурувала Росія. Саме «Батьківщину та поезію» молодий дипломат любив найбільше, як зізнавався він в одному з листів. У цей час, проте, Тютчев майже друкувався, як і поета їх у Росії не знали.

Відносини з Є. А. Денисьєвою

У період роботи старшим цензором, відвідуючи в інституті своїх старших дочок, Катерину та Дарину, Федір Іванович познайомився з Оленою Олександрівною Денисьєвою. Незважаючи на значну різницю у віці (дівчина була ровесницею його дочок!), у них почалися стосунки, які закінчилися лише зі смертю Олени, і з'явилося троє дітей. Олені довелося пожертвуватибагатьом заради цього зв'язку: кар'єрою фрейліни, стосунками з друзями та батьком. Але, мабуть, із поетом вона була щасливою. А він присвячував їй вірші – навіть через п'ятнадцять років.

1864 року Денисьєва померла, і біль своєї втрати поет навіть не намагався приховати перед знайомими та друзями. Він страждав від мук совісті: через те, що поставив кохану в двозначне становище, не виконав обіцянку видати присвячену їй збірку поезій. Ще одним горем стала смерть двох дітей Тютчева та Денисьєвої.

У цей період Тютчев досить швидко просувається по службі:

1857 року його призначено дійсним статським радником;
1858 - головою Комітету іноземної цензури;
1865 - таємним радником.

Крім того, поета було нагороджено кількома орденами.

Збірники поезій

У 1854 році за редакцією І. С. Тургенєва виходить перша збірка віршів поета. Основні теми його творчості:

природа;
кохання;
Батьківщина;
сенс життя.

У багатьох віршах видно ніжне, трепетне кохання до Батьківщини, переживання за її долю. Відбивається у творчості і політична позиція Тютчева: поет був прихильником ідей панславізму (простіше кажучи, щоб всі слов'янські народи об'єдналися під владою Росії), противником революційного способу вирішення проблем.

У 1868 році виходить друга збірка лірики поета, яка, на превеликий жаль, виявилася вже не такою популярною.

Вся лірика поета - і пейзажна, і любовна, і філософська - обов'язково перейнята роздумами у тому, яке призначення людини, питаннях буття. Не можна сказати, що якийсь із його віршів присвячений лише природі та любові: у нього всі теми переплітаються між собою. Кожен вірш поета- це, хоча б коротко, але обов'язково міркування про щось, внаслідок чого його нерідко називали поетом-мыслителем. І. З. Тургенєв зазначав, як майстерно Тютчев зображує різні душевні переживання людини.

Вірші останніх роківнагадують скоріше ліричний щоденник життя: тут і сповіді, і роздуми, і зізнання.

У грудні 1872 Тютчев захворів: у нього різко погіршився зір, була паралізована ліва половина тіла. 15 липня 1873 року поет помер. Помер він у Царському Селі, а похований був на Новодівичому цвинтарі Санкт-Петербурга. За все життя поетом було написано близько 400 віршів.

Цікавий факт: у 1981 році в Кримській астрофізичній обсерваторії було відкрито астероїд 9927, який був названий на честь поета – Тютчева.

Російський поет, майстер пейзажної, психологічної, філософської та патріотичної лірики, Федір Іванович Тютчев походить із давньої дворянської родини. Майбутній поет народився в Орловській губернії, в родовому маєтку Овстуг (сьогодні це територія Брянської області), 23 листопада 1803 року. По епосі Тютчев - практично сучасник Пушкіна, і, як стверджують біографи, саме Пушкіну завдячує своєю ненавмисною славою поета, оскільки за родом основної діяльності не був тісно пов'язаний зі світом мистецтва.

Життя та служба

Більшість дитинства провів у Москві, куди родина переїхала, коли Федору було 7 років. Хлопчик навчався вдома, під керівництвом домашнього педагога, відомого поета та перекладача, Семена Раїча. Вчитель прищепив підопічному любов до словесності, відзначав у нього дар до поетичної творчості, проте батьки пророкували синові серйозніше заняття. Так як у Федора був дар до мов (з 12 років він знає латину та перекладає давньоримські вірші), у 14-річному віці він починає відвідувати лекції студентів-словесників у Московському університеті. У 15 років зарахований на курс Словесного відділення, вступив до Товариства любителів російської словесності. Лінгвістична освіта і ступінь кандидата словесних наук дозволяють Тютчеву рухатися в кар'єрі по дипломатичній лінії - на початку 1822 Тютчев вступає до Державної колегії закордонних справ і практично надовго стає чиновником-дипломатом.

Наступні 23 роки свого життя Тютчев проводить на службі у складі Російської дипломатичної місії у Німеччині. Вірші пише та перекладає німецьких авторів виключно «для душі», з літературною кар'єрою майже не пов'язаний. Семен Раїч продовжує підтримувати зв'язок з колишнім учнемВін друкує у своєму журналі кілька віршів Тютчева, але вони не знаходять у читаючої публіки захопленого відгуку. Сучасники вважали лірику Тютчева дещо старомодною, оскільки у ній відчувався сентиментальний вплив поетів кінця 18 століття. Тим часом, сьогодні ці перші вірші - «Літній вечір», «Безсоння», «Бачення» - вважаються одними з найбільш вдалих у ліриці Тютчева, вони свідчать про поетичний талант, що вже відбувся.

Поетична творчість

Першу популярність Тютчеву приніс Олександр Пушкін, 1836 року. Він відібрав для друку у своїй збірці 16 поезій нікому не відомого автора. Є свідчення, що Пушкін мав на увазі в авторі молодого поета-початківця і передрікав йому майбутнє в поезії, не підозрюючи, що той має солідний стаж.

Поетичним джерелом громадянської лірики Тютчева стає його робота - дипломат дуже добре усвідомлює ціну мирних відносин між країнами, оскільки стає свідком вибудовування цих відносин. У 1848-49 роках поет, гостро відчувши події політичного життя, створює вірші «Російській жінці», «Неохоче і несміливо...» та інші.

Поетичне джерело любовної лірики - багато в чому трагічне особисте життя. Вперше Тютчев одружується в 23 роки, в 1826 на графині Елеоноре Петерсон. Тютчев не любив, але поважав дружину, а вона обожнювала його так, як ніхто й нікого. У шлюбі, який тривав 12 років, народилося троє доньок. Якось у поїздці сім'я потрапила в катастрофу на морі - подружжя врятували з крижаної води, і Елеонора сильно застудилася. Проболівши рік, дружина померла.

Тютчев знову одружився через рік на Ернестіні Дернберг, в 1844 сім'я повернулася в Росію, де Тютчев знову почав сходження кар'єрними сходами - міністерство закордонних справ, посаду таємного радника. Але справжні перлини своєї творчості присвячував не дружині, а дівчині, ровесниці його першої дочки, яку з 50-річним чоловіком звела пристрасть. Вірші «О, як убивчо ми любимо…», «Весь день вона лежала в забутті...» присвячені Олені Денисьєвої і складені так званий «денисьевский цикл». Дівчина, викрита у зв'язку з одруженим старим, була відкинута і суспільством, і власною сім'єю, вона народила Тютчеву трьох дітей. На жаль, і Денисьєва, і двоє з їхніх дітей померли від сухот в один рік.

В 1854 Тютчев вперше видається окремим збірником, в додатку до номера «Сучасника». Його творчість починають коментувати Тургенєв, Фет, Некрасов.

62-річний Тютчев вийшов у відставку. Він багато думає, гуляє в околицях маєтку, багато пише пейзажної та філософської лірики, видається Некрасовим у збірці «Російські другорядні поети», знаходить популярність і справжнє визнання.

Однак поет розчавлений втратами – у 1860-ті померли його мати, брат, старший син, старша дочка, діти від Денисьєвої та вона сама. Наприкінці життя поет багато філософствує, пише про роль Російської імперії у світі, про можливість вибудовування міжнародних відносин на взаємній повазі, дотримання релігійних законів.

Поет помер після серйозного інсульту, який уразив праву половину тіла, 15 липня 1873 року. Він помер у Царському Селі, перед смертю встигнувши випадково побачитися зі своєю першою любов'ю - Амалією Лерхенфельд і присвятивши їй один із найвідоміших своїх віршів «Я зустрів вас».

Поетичну спадщину Тютчева прийнято ділити на етапи:

1810-20 роки – початок творчого шляху. У ліриці очевидним є вплив сентименталістів, класичної поезії.

1820-30 роки – становлення почерку, відзначається вплив романтизму.

1850-73 роки – блискучі, відточені політичні вірші, глибока філософська лірика, «Денісьївський цикл» – зразок любовної та інтимної лірики.

Федір Іванович Тютчев народився 1803 року в маєтку батька, у Брянському повіті Орловської губернії. Батько його був родовитий поміщик. Тютчев отримав гарне домашнє виховання, причому викладання предметів велося французькою мовою, якою володів Ф. І. з дитинства. Серед його вчителів викладачем російської словесності був Раїч, літератор, перекладач «Шалені Орландо» Аріосто. Раїч збуджував у юному Тютчеві інтерес до літератури, і частково під впливом свого викладача Тютчев став робити перші літературні спроби. Такою першою пробою його був переклад одного послання Горація, надрукований у 1817 році.

Портрет Федора Івановича Тютчева (1803 – 1873). Художник С. Олександрівський, 1876

У 1822 р., після закінчення університету, Тютчев був зарахований до колегії закордонних справ і прожив за кордоном двадцять два роки, лише зрідка наїжджаючи до Росії. Більшу частину часу він провів у Мюнхені, де познайомився з Гейнеі Шеллінгом, з якими потім листувався. Він одружився з баварською аристократкою і почав вважати Мюнхен своїм будинком. Тютчев багато писав; те, що він рідко з'являвся у пресі, пояснювали байдужістю до своєї поетичної праці, насправді ж, здається, причиною була його надзвичайна вразливість, чутливість до редакторської та всякої іншої критики. Однак у 1836 р. один із друзів, допущений до знайомства з його музою, вмовив його надіслати добірку своїх віршів Пушкіну для розміщення в журналі Сучасник. З 1836 по 1838 р. сорок віршів, які сьогодні всі, хто любить російську поезію, знають напам'ять, з'явилися в журналі за підписом Ф. Т. Вони не привернули уваги критиків і Тютчев перестав публікуватися.

Федір Іванович Тютчев. Відеофільм

Тим часом він овдовів і одружився вдруге, знову на баварській німкені. Його перевели по службі в Турін. Йому там не подобалося, він сумував за Мюнхеном. Будучи повіреним у справах, він без дозволу залишив Турін та Сардинське королівство, за яке порушення дисципліни було звільнено з дипломатичної служби. Він оселився в Мюнхені, але у 1844 р. повернувся до Росії, де пізніше отримав місце у цензурі. Його політичні статті та записки, написані в революційний 1848 р., звернули на себе увагу влади. Він став відігравати політичну роль як переконаний консерватор та панславіст. У той же час він став дуже помітною фігурою в петербурзьких вітальнях і набув репутації найрозумнішого і блискучого співрозмовника у всій Росії.

У 1854 р. з'явилася, нарешті, книга його віршів, і став знаменитим поетом. Тоді ж почався його зв'язок із Денисьєвою, гувернанткою його дочки. Їхня любов була взаємною, глибокою і пристрасною – і джерелом мук для обох. Репутація молодої дівчини була занапащена, репутація Тютчева серйозно заплямована, сімейний добробут затьмарений. Коли в 1865 р. Денисьєва померла, Тютчев опанував засмучення і розпач. Дивовижний такт і терпіння дружини лише посилювали його страждання, викликаючи глибоке почуття провини. Але він продовжував жити громадським та політичним життям. Його худорлява, висохла постать продовжувала з'являтися в бальних залах, його дотепність, як і раніше, полонило суспільство, а в політиці він став надзвичайно задерикуваним і перетворився на один із стовпів непохитного політичного націоналізму. Більшість його політичних віршів написано останнє десятиліття його життя. Помер він 1873 р.; його розбив удар, він був паралізований, і тільки мозок його виявився незачепленим.

(1803-1873) російський поет

Все життя Тютчева складалося з суцільних парадоксів. Найбільший російський поет-лірик завжди повторював, що не вважає літературу своєю головною справою. Присвятивши все своє життя Росії, він в основному жив поза її межами. Федір Іванович Тютчев писав вірші все життя, а опублікував лише одну невелику книжку.

Федір Іванович народився у патріархальній дворянській сім'ї середнього достатку та провів дитячі роки в маєтку Овстуг на південному заході Орловської губернії. Його батько не прагнув службової кар'єри і, рано вийшовши у відставку, практично безвиїзно жив у своєму маєтку.

З чотирирічного віку Федір перебував під наглядом «дядька» М. Хлопова – відпущеного на волю кріпака. Але освіту він здобув хорошу. Їм цілком керувала мати, від якої Федір Тютчев успадкував ніжний та вразливий характер.

У хлопчика рано виявилися здібності до мов та літератури. Тож мати переїхала з ним до Москви, де Федір продовжив домашню освіту. До твору віршів його привчив З. Раїч, відомий поет-перекладач, запрошений щодо нього як домашнього вчителя. Вже у дванадцять років Федір Тютчев успішно перекладав Горація і писав наслідувальні вірші. Один із його віршів потрапив до рук відомого поета А. Мерзлякова. Він прочитав вірші автора-початківця на засіданні Товариства любителів російської словесності. Так і вийшло, що у п'ятнадцять років Тютчев став членом цього товариства.

Наступного року після таких пам'ятних подій він вступив на словесне відділення Московського університету. Там його наставниками стали А. Мерзляков та відомий теоретик літератури М. Каченовський.

Закінчивши в кінці 1821 університет, він отримав ступінь кандидата. Після цього вирушив до Петербурга і вступив на службу до Колегії закордонних справ. У тому року завдяки допомозі свого багатого і впливового родича - графа О. Остермана-Толстого - Тютчев отримує місце чиновника російської дипломатичної місії у Баварії. Він вирушає за кордон, ще не знаючи, що повернеться до Росії лише через 22 роки.

За кордоном Федір Іванович оселився в Мюнхені і, крім дипломатичної роботи, багато займався літературою. Спочатку його вірші друкувалися в журналі «Північна ліра», але читачі, ні критики не звертали на них уваги. Ситуація змінилася після того, як один із друзів Тютчева переслав рукописи 24 його віршів Петру Вяземському. Вяземський передав вірші Жуковському, а той, своєю чергою, Олександру Пушкіну. Так вірші Федора Тютчева і з'явилися торік у пушкінському «Современнике».

Після цієї публікації Федір Іванович стає відомим поетом. Водночас життя в Мюнхені подарувало йому цілу низку сердечних захоплень. Відразу після прибуття туди поет серйозно захопився Амалією Лерхен-фельд. Проте їхні стосунки скінчилися нічим. Очевидно, Федір Іванович довго тягнув із пропозицією руки та серця, і його кохана вийшла заміж за багатого барона Крюденера.

У 1826 році Федір Іванович Тютчев одружився з вдовою одного з дипломатів Елеоноре Петерсон. Вона була старша, але їхній шлюб виявився щасливим. З роками сімейство Тютчева збільшувалося: у них народилося три дочки.

У 1833 році поет пережив пристрасне захоплення Ернестіною Дернберг. Їхні стосунки мало не призвели до сімейного та дипломатичного скандалу. Але Федора Тютчева несподівано перевели до Італії, де він отримав посаду секретаря російської місії в Турині, а незабаром став виконувачем обов'язків посла. Здавалося, він ніколи більше не побачить Ернестіну. Але доля розпорядилася інакше.

1838 року несподівано померла дружина поета, не витримавши сильного нервового потрясіння під час пожежі на кораблі, де вона опинилася, повертаючись із Росії. Федір Тютчев важко переживав втрату і навіть посивів за одну ніч, але горе не остудило його пристрасті до Ернестіни Дернберг. Дізнавшись, що вона також зненацька овдовіла, він виїхав до Швейцарії, щоб повінчатися з коханою жінкою. За цю провину Тютчева звільнили зі служби та позбавили придворного звання камергера. Проте разом із дружиною він повернувся до Мюнхена, де вони щасливо прожили п'ять років.

Відсутність міцного становища у суспільстві дуже обтяжувала поета. І нарешті влітку 1843 року він вирушив до Росії. Проте всі його спроби вибачитися у віце-канцлера Нессельроді закінчилися невдачею. Не допомогла навіть зустріч із начальником Третього відділення А. Бенкендорфом.

Федір Іванович знову повертається до Мюнхена і намагається заробити на життя публіцистикою. Несподівано для себе він стає модним нарисістом, його статті привернули увагу навіть Миколи I. Загалом через рік Федора Тютчева відновлюють на службі, йому було також повернено звання камергера.

Здобувши міцне становище, Федір Іванович повертається до Росії і починає працювати на посаді голови Цензурного комітету. У Петербурзі Тютчева приймають як відомого поета, він відразу стає бажаним гостем у літературних салонах, його зауваження, слівця, жарти передаються з вуст в уста. Він оселяється у чудовій квартирі на Невському проспекті.

Одночасно Федір Іванович Тютчев відновлює твір віршів, які публікує найпопулярніших журналах, а 1854 року з ініціативи Івана Тургенєва виходить збірка його віршів.

Тоді ж Федір Іванович переживає останнє у своєму житті захоплення. Відвідуючи своїх дочок у Смольному інституті, він познайомився з племінницею інспектриси цього інституту Є. Денисьєвої та пристрасно закохався у неї. Дізнавшись про це, його дружина виїхала з Росії та забрала із собою дітей.

Незважаючи на те, що Денисьєва була на 24 роки молодшою за Федора Тютчева, вона відповідала йому взаємністю і навіть пішла проти волі сім'ї, вступивши з ним у цивільний шлюб і народивши трьох позашлюбних дітей. Їхній громадянський шлюб тривав 14 років, оскільки громадське становище Тютчева не допускало навіть думки про розлучення.

1864 року Денисьєва померла від туберкульозу. Відносини з коханою відбилися в так званому «денисьєвському» циклі ліричних віршів, що є поетичним щоденником Тютчева.

Вражений смертю Денисьєвої, поет виїхав за кордон, щоб побачитися зі своєю родиною, яка в цей час перебувала в Ніцці. Осінь 1864 і початок 1865 Федір Тютчев провів у Франції, а влітку 1865 знову повернувся в Петербург. Тут на нього чекають нові удари - смерть двох дітей та матері.

Останні п'ять років свого життя Федір Іванович Тютчев провів у стані депресії, що поступово наростала, викликаної втратою найближчих для нього людей. В кінці 1872 його здоров'я різко погіршилося, і через кілька місяців він помер.

Поруч із Фетом , Тютчев залишився історія російської культури основоположником філософської лірики. У його віршах міститься цілий світ пристрастей, переживань, нерозв'язних колізій. Відчуття наближення катастрофи спонукає поета завжди прагнути недосяжного ідеалу. Ось чому саме Тютчева вважають своїм учителем поети кінця XIX – початку XX століття, і насамперед символісти.