Біографія. Біографія Пудовкін Денис Євгенович

Роман Катасонов народився в місті Серпухові Московської області в родині військовослужбовця. Довгий час сім'я кочувала по гарнізонах, і Роману неодноразово доводилося міняти місце проживання і школу. З першого по п'ятий клас він навчався в селі Крюково, після чого переїхав з родиною в Івано-Франківськ, де почав активно займатися спортом, захопившись плаванням і тхеквондо. Середню школу Роман закінчив в Мінську.

служба

У 1991 році Роман вступив до Мінське суворовське училище (МСВУ). Провчившись два роки (5 рота 1 взвод - командир майор Чирко), Катасонов вступив до Рязанське вище повітряно-десантне командне училище. Через рік факультет спеціального призначення, на якому навчався Роман, перевели до Новосибірська, де в 1997 році Катасонов закінчив Новосибірське вище військове командне училище, отримавши диплом з відзнакою за профілем «Командир підрозділів спеціальної розвідки» і кваліфікацію «перекладач-референт» (китайську мову) . До цього, в 1993 році, на другому курсі МСВУ, здав на диплом військового перекладача за фахом «англійська мова».

Для проходження військової служби Роман був направлений в Приволзький військовий округ, де він отримав призначення на свою першу командну посаду - командир розвідувальної групи 509-го окремого загону спеціального призначення 3-й окремій гвардійській бригади спеціального призначення.

«Вимпел»

У 2000 році старший лейтенант Роман Катасонов пройшов конкурсний відбір в управління «В» Центру спеціального призначення ФСБ Росії. В ході служби в «Вимпел» Катасонов брав участь у багатьох спеціальних операціях, в тому числі по звільненню заручників під час теракту на Дубровці, за участь в якій був нагороджений «Орденом Мужності».

смерть

З 1 вересня 2004 року Романа повинен був почати навчання в академії. Дізнавшись про захоплення заручників в школі № 1 м Беслан, Катасонов добровільно поїхав у відрядження. Під час штурму школи, в одному з приміщень він виявив двох сховалися дітей. Рятуючи їх і прикриваючи співробітників штурмової групи, Роман вступив в бій з кулеметним розрахунком терористів і отримав смертельні поранення.

Кращі дня

Роман Катасонов нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною IV ступеня» посмертно.

Похований на Ніколо-Архангельському кладовищі в Москві.

пам'ять

У Мінському суворовському училищі встановлено меморіальну дошку, присвячену майору Роману Катасонова.

На батьківщині Романа, в Серпухові, його ім'ям названа вулиця і проводиться щорічний турнір по дзюдо пам'яті Романа Катасонова.

У 2006 році був знятий документальний фільм «Солдат Христової раті», що розповідає про життя і смерті Романа Катасонова.

Особисте життя

У Романа залишилися дружина Ірина та донька Настя.

Катасонов Роман Юрійович Народився в червні 1976 року в м Серпухові Московської області в родині військовослужбовця. Батько його закінчив Серпуховское військове училище РВСП. Довгий час сім'я кочувала по гарнізонах. У Біло-Руссии Роман закінчив школу з ме-даллю, був призером з таеквондо серед юніорів. Потім - Мінське суворовське. Після закінчення Мінс-кого суворовського військового вчили-ща Роман вступив до Рязанське вище повітряно-десантне учи-лище. Через рік факультет спеці-ального призначення, на якому навчався курсант Катасонов, пере-вели до Новосибірська. У 1997 році Роман з відзнакою закінчив Новосібірс-кое вище загальновійськове училище. Уже тоді за плечима у Романа було 500 стрибків. Потім офіцер служив в Приволзькому військовому окрузі, був командиром розвідувальної групи 509-го окремого загону спеціального при-чення. У 2000 році старший лейтенант Роман Катасонов був переве-ден для подальшого проходження служби в управління «В» Центру спеціального призначення ФСБ Росії. Роман вивчив китайську, досконало освоїв підривну справу, інформаційні технології, а диплом захистив по захопленню аеродромів на Низьколітаючі апаратах. Сім'я повернулася в Підмосков'ї. А далі - блискучі операції. Перша - знахідка архіву Дудаєва. Роман продовжував спеціалізуватися на підривній справі. Знищення угруповання Бараева. «Норд-Ост». На Дубровці він разом з командиром йшов з іншого боку основної групи. Роман тоді був нагороджений орденом Мужності. Все звання Роман отримував достроково, старший лейтенант, капітан, в 26 років - майор. Пройшов всю Чечню, нагороджений медалями «За відвагу» і Суворова. Направлений в академію, з 1 вересня повинен був почати вчитися. Але добровільно поїхав в Беслан. Ніякого бронежилета в той день, як розповіли товариші по службі, на Романа не було. Коли пролунав вибух і народ хлинув на вулицю, бійці Управління "В" ЦСН ФСБ, навпаки, кинулися вперед, скидаючи з себе все "непотрібне". Хлопці прикривали заручників і співробітників штурмової групи: із зайвою вагою на собі не дуже-то через парти пострибаєш. Бронежилети та шоломи скидали на ходу. Майор Роман Катасонов в ході штурму проник будівлю і знищив двох терористів. В одному з приміщень виявив двох сховалися дітей. Рятуючи їх і прикриваючи собою співробітників штурмової групи, Роман вступив в бій з кулеметним розрахунком басаєвців і отримав смертельне поранення. Майор Катасонов Роман Юрійович загинув, з честю виконавши свій обов'язок, проявивши при врятуванні життя дітей мужність і відвагу. Указом Президента Російської Федерації майор Катасонов нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня з зображенням мечів (посмертно). "Автомати в пилу вперлися, друже мій щойно став двохсотий, то чи ангели відвернулися, або, може бути, наврочив хтось ..." На жаль, втрати на війні неминучі. Особливо на такій війні, що йде на Північному Кавказі. У сучасній російській історії ніколи ще не було терористичних актів, які можна порівняти за жорстокістю і масштабами з бесланської трагедією (1-3 вересня 2004 року). З тисячі ста двадцяти восьми захоплених терористами заручників в ході контртерористичної операції було врятовано 811 осіб, серед яких 547 дітей. На превеликий жаль, 317 заручників загинули від рук терористів. Ще двох жителів Беслана бандити вбили в момент захоплення. При звільненні школи впали 10 військовослужбовців спецпідрозділів «Альфа» і «Вимпел» і двоє співробітників МНС Росії. Ось що пише в своїй книзі «Альфа» - моя доля »Герой Радянського Союзу колишній командир« Альфи »генерал-майор Геннадій Зайцев:« Виправляючи чужі помилки, спецназ ФСБ прийняв вогонь на себе. Рятуючи і закриваючи собою заручників, офіцери «Альфи» і «Вимпел» змушені були знехтувати багатьма законами спеціальної тактики. Дій вони за класичною схемою штурму, ймовірно, втрати (серед спецназівців. - В.І.) могли бути меншими. Але заручників загинуло б більше ». Справедливе відплата наздогнала всіх організаторів і учасників терористичного акту в Беслані: ліквідовані одіозні ватажки терористичного підпілля, спланували цю акцію - Масхадов і Басаєв, Абу-Дзейт і Хашиєв; знищено 31 терориста, який захопив школу. У живих залишився один Н.Кулаев, який засуджений до довічного ув'язнення. Серед загиблих при звільненні 3 вересня 2004 року заручників в Беслані був і випускник Мінського СВУ, офіцер загону спеціального призначення «Вимпел» Центру спеціального призначення ФСБ Росії 28 річний майор Роман Катасонов. Роман - потомствений військовослужбовець. Народився в червні 1976 року в м Серпухові Московської області в родині військовослужбовця. Батько його закінчив Серпуховское військове училище РВСП. Довгий час сім'я кочувала по гарнізонах. У Білорусії Роман закінчив школу з медаллю, був призером з таеквондо серед юніорів. Потім - Мінське суворовське. Після закінчення Мінського суворовського військового училища Роман вступив до Рязанське вище повітряно-десантне училище. Через рік факультет спеціального призначення, на якому навчався курсант Катасонов, перевели до Новосибірська. У 1997 році Роман з відзнакою закінчив Новосибірське вище загальновійськове училище. Уже тоді за плечима у Романа було 500 стрибків. «Я не впливав на вибір сина, - розповідав батько Романа Юрій Катасонов, - він сам вирішив стати військовим. Дружина його, Ірочка, - теж дочка військового, медсестра, одружені вони були близько двох років ». Потім офіцер служив в Приволзькому військовому окрузі, був командиром розвідувальної групи 509-го окремого загону спеціального призначення. У 2000 році старший лейтенант Роман Катасонов був переведений для подальшого проходження служби в управління «В» Центру спеціального призначення ФСБ Росії. Роман вивчив китайську, досконало освоїв підривну справу, інформаційні технології, а диплом захистив по захопленню аеродромів на Низьколітаючі апаратах. Сім'я повернулася в Підмосков'ї. А далі - блискучі операції. Перша - знахідка архіву Дудаєва. Роман продовжував спеціалізуватися на підривній справі. Знищення угруповання Бараева. «Норд-Ост». На Дубровці він разом з командиром йшов з іншого боку основної групи. Роман тоді був нагороджений орденом Мужності. Все звання Роман отримував достроково, старший лейтенант, капітан, в 26 років - майор. Пройшов всю Чечню, нагороджений медалями «За відвагу» і Суворова. Направлений в академію, з 1 вересня повинен був почати вчитися. Але добровільно поїхав в Беслан. З 1 вересня Роман мав почати навчання в академії, але добровільно поїхав в Беслан. Ніякого бронежилета в той день, як розповіли товариші по службі, на Романа не було. Коли пролунав вибух і народ хлинув на вулицю, бійці Управління "В" ЦСН ФСБ, навпаки, кинулися вперед, скидаючи з себе все "непотрібне". Хлопці прикривали заручників і співробітників штурмової групи: із зайвою вагою на собі не дуже-то через парти пострибаєш. Бронежилети та шоломи скидали на ходу. Майор Роман Катасонов в ході штурму проник будівлю і знищив двох терористів. В одному з приміщень виявив двох сховалися дітей. Рятуючи їх і прикриваючи собою співробітників штурмової групи, Роман вступив в бій з кулеметним розрахунком басаєвців і отримав смертельне поранення. Похований на Ніколо-Архангельському кладовищі з бійцями «Альфи» і «Вимпел», немов у єдиному строю, поруч з могилами бойових товаришів, які були вбиті раніше - в Будьонівську, Первомайському, Чечні. Посмертно майор Катасонов нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня. А його товариш Євген Келпш написав після цього страшного бою: "Автомати в пилу вперлися, друже мій щойно став двохсотий, то чи ангели відвернулися, або, може бути, наврочив хтось ..." Час йде. Життя продовжується. Доньці Романа Катасонова на початку жовтня 2007 виповниться 4 роки. Подвиг Романа не забутий. Пам'ять про випускника Мінського СВУ увічнена і в музеї училища, де існує стенд, присвячений мінським «кадетам», загиблим при виконанні військового обов'язку.

Роман Юрійович Катасонов (12 червня 1976, м Серпухов, СРСР - 3 вересня 2004 роки) - офіцер Управління «В» ( «Вимпел») Центру спеціального призначення Федеральної служби безпеки Російської Федерації, майор, який загинув при визволенні заручників під час теракту в Беслані. Посмертно нагороджений Орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня.

Роман Катасонов народився в місті Серпухові Московської області в родині військовослужбовця. Довгий час сім'я кочувала по гарнізонах, і Роману неодноразово доводилося міняти місце проживання і школу. З першого по п'ятий клас він навчався в селі Крюково, після чого переїхав з родиною в Івано-Франківськ, де почав активно займатися спортом, захопившись плаванням і тхеквондо. Середню школу Роман закінчив в Мінську.

У 1991 році Роман вступив до Мінське суворовське училище (МСВУ). Провчившись два роки (5 рота 1 взвод - командир майор Чирко), Катасонов вступив до Рязанське вище повітряно-десантне командне училище. Через рік факультет спеціального призначення, на якому навчався Роман, перевели до Новосибірська, де в 1997 році Катасонов закінчив Новосибірське вище військове командне училище, отримавши диплом з відзнакою за профілем «Командир підрозділів спеціальної розвідки» і кваліфікацію «перекладач-референт» (китайську мову) . До цього, в 1993 році, на другому курсі МСВУ, здав на диплом військового перекладача за фахом «англійська мова».

Для проходження військової служби Роман був направлений в Приволзький військовий округ, де він отримав призначення на свою першу командну посаду - командир розвідувальної групи 509-го окремого загону спеціального призначення 3-й окремій гвардійській бригади спеціального призначення.

У 2000 році старший лейтенант Роман Катасонов пройшов конкурсний відбір в управління «В» Центру спеціального призначення ФСБ Росії. В ході служби в «Вимпел» Катасонов брав участь у багатьох спеціальних операціях, в тому числі по звільненню заручників під час теракту на Дубровці, за участь в якій був нагороджений «Орденом Мужності».

З 1 вересня 2004 року Романа повинен був почати навчання в академії. Дізнавшись про захоплення заручників в школі № 1 м Беслан, Катасонов добровільно поїхав у відрядження. Під час штурму школи, в одному з приміщень він виявив двох сховалися дітей. Рятуючи їх і прикриваючи співробітників штурмової групи, Роман вступив в бій з кулеметним розрахунком терористів і отримав смертельні поранення.

Роман Катасонов нагороджений орденом «За заслуги перед Вітчизною IV ступеня» посмертно.

Похований на Ніколо-Архангельському кладовищі в Москві.

• У Мінському суворовському училищі встановлено меморіальну дошку, присвячену майору Роману Катасонова.

• На батьківщині Романа, в Серпухові, його ім'ям названа вулиця і проводиться щорічний турнір по дзюдо пам'яті Романа Катасонова.

• У 2006 році був знятий документальний фільм «Солдат Христової раті», що розповідає про життя і смерті Романа Катасонова.

У Романа залишилися дружина Ірина та донька Настя.

1. ПАМ'ЯТІ РОМАНА Катасонова (Вересень 2007). Процитовано 16 січня 2011 року Процитовано 11 липня 2012.
2. Майор Роман Катасонов (27 березня 2007). Процитовано 16 січня 2010 року Процитовано 11 липня 2012.

• Документальний фільм «Солдат Христової раті» пам'яті Романа Катасонова

Частково використовувалися матеріали сайту http://ru.wikipedia.org/wiki/

Знаю тільки, що все повернеться,
Буде день - і прийде відплати,
А в вересневому кришталевому небі
Стало більше одним сузір'ям.

вірш "Беслан"
боєць ЦСН ФСБ РФ Е. Келпш

Рівно дев'ять років пройшло з моменту початку трагедії в м Беслан. За цей час було написано дуже багато про цю драму. Журналісти, точно справжні стратеги, розбирали по кісточках промахи і помилки спецслужб, міркували, як слід було організувати штурм. І тільки про найголовніше - про тих, хто загинув, рятуючи чужі життя, опубліковані скупі рядки інформації.

У бійців підрозділів спеціального призначення (СП) незавидна доля. Слава приходить до них часто лише разом зі смертю, хоча ще за життя кожен з них гідний пам'ятника.

Страшна бухгалтерія війни: тридцять п'ять бійців не дорахувався за ці роки Центр спеціального призначення (ЦСН) ФСБ РФ, десять з них - у м Беслан. Цей гіркий рахунок не закінчений. Але все одно рахунок цей завжди буде на користь спецназу ...

У пресі і великій літературі, присвяченій трагедії Беслана, практично скрізь вживається слово «штурм».

"Я б вважав за краще називати це спеціальної операцією зі звільнення заручників, - вважає Герой Радянського Союзу, прославлений командир Групи« Альфа »Геннадій Миколайович Зайцев, який був офіційним експертом від ФСБ в комісії по Беслану. - Так буде вірніше".

Штурм передбачає комплексне застосування всіх видів озброєнь, а в Беслані цього, зі зрозумілих причин, не відбувалося. Як не було і в Будьоновську, де співробітники «Альфи» і «Вимпел» йшли на великокаліберні кулемети і гранатомети з одним стрілецькою зброєю. Тим більше, що в Беслані операція носила спонтанний характер, ніхто не очікував такого розвитку подій.

І вибуху в спортивному залі Оперативний штаб не готував, інакше б співробітники «Альфи» і «Вимпел», знаючи про годині «Х», перебували б на вихідних позиціях, приготувавшись до початку бойових дій.

Пам'яті загиблих товаришів:

майор Велько Андрій Віталійович

герой Росії підполковник Ільїн Олег Геннадійович

майор Катасонов Роман Юрійович

майор Кузнєцов Михайло Борисович

прапорщик Лоськов Олег В'ячеславович

майор Молярів В'ячеслав Володимирович

герой Росії майор Перов Олександр Валентинович

прапорщик Пудовкін Денис Євгенович

герой Росії підполковник Розумовський Дмитро Олександрович

герой Росії лейтенант Туркін Андрій Олексійович

Це була чорна сторінка нашої історії, закривавлений. Я був в м Беслан.

Якими вони були - спецназівці, які закрили своїми тілами беззахисних дітей?

Про чотирьох з них - тих, хто посмертно став Героєм Росії та інших полеглих бійців.

Туркін Андрій Олексійович

Народився 21 жовтня 1975 року в м Орськ, Оренбурзької області в сім'ї робітників - російський військовослужбовець, офіцер Управління «В» ( «Вимпел») ЦСН ФСБ РФ, лейтенант, який загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації.

Після закінчення 8 класів Дінської середньої школи № 1 Краснодарського краю надійшов в Дінської середнє професійно-технічне училище, яке закінчив у 1993 році за спеціальністю слюсар з ремонту автомобілів.

У грудні 1993 року А. Туркін був призваний на строкову службу до Збройних Сил РФ. Служив в Прикордонних військах в Таджикистані, де брав участь в бойових діях на таджико-афганському кордоні. У липні 1995 року А. Туркін був звільнений в запас у званні "сержант", після чого повернувся додому в Краснодарський край, де працював і вчився в інституті.

У цієї людини був особливий, від бога, талант. Він умів моментально сходитися з людьми. Ледве познайомиться - і вже нерозлийвода водою.

Де б не опинився він, куди б не кидала його доля, разом з'являлися навколо товариші, друзі, земляки. Так що не з'явитися - якщо народився він на Уралі, зріс в Краснодарському краї, а служив в Забайкаллі і Середньої Азії. Вся географія країни - в одній короткій долі.

А. Туркін мав прізвисько Черкес. На всіх фотографіях він незмінно посміхається. Навіть там, де намагається бути серйозний, все одно ховається в куточках губ посмішка.

Чи не ти шукаєш спецназ. Спецназ шукає тебе. Повернувся Андрій до рідної станиці, а назустріч - щирий, шкільний ще дружок. Саме він і розповів Андрію, як приїжджали до них в 76-у гвардійську дивізію ВДВ (м Псков) "покупці" з групи "Вимпел", які привабливі перспективи малювали перед звільняються в запас. У Москву вони приїхали разом і зараховані були майже в один день - в квітні 1997 року.

Тодішній командир його Герой Росії Сергій Шаврин визнається, що А. Туркін сподобався йому з першого ж дня:

По-перше, комунікабельний.

По-друге, господарський, що на війні особливо цінно (якщо треба щось дістати - Андрій розіб'ється, але зробить неможливе).

По-третє, безвідмовний.

"Я знав, - згадує С. Шаврин, - якщо він запитує" як справи? ", Це не порожня, звичайна формальність. Йому було до всього справа, і чужі проблеми сприймав він як свої".

Коротка виписка з послужного листка: у 2000 році нагороджений медалями Суворова і "За порятунок тих, хто гине", в 2002 році - медаллю ордена "За заслуги перед Вітчизною" 2-го ступеня з мечами.

Той, хто був на війні, знає ціну цим істинно солдатським нагород. І не випадково, коли один з "вимпеловців" підірвався на мінному полі - саме А. Туркін пішов за ним, хоча знав, що "пелюстки" розсипані всюди - касетна міна страшна і підступна штука ...

3 вересня 2004 року група, до якої входив А. Туркін, увірвалася в будівлю через спортзал. Це був справжній пекло. Пол ходив ходором під ногами, і, лише придивившись, зрозуміли вони, що біжать по трупах.

А. Туркіна і його напарника - Олександра Б. - відсікли від загальної групи відразу. Чи не бойовики, немає: самі заручники. Перелякані люди металися, не розбираючи нічого, і людська ця закривавлена \u200b\u200bмаса бурхливим потоком відтіснила хлопців в сторону.

Вже горів зал, клуби диму закривали огляд. Але вони встигли побачити, як вискочив з-за рогу терорист, як, давши коротку чергу, сховався назад.

Обидва вони - і Андрій, і Олександр - були вже поранені. Куля влучила А. Туркіна під бронежилет, тільки болю він чомусь не відчував. І коли бандит вискочив знову і замахнувся гранатою, часу на роздуми у А. Туркіна не залишалося. Він кинувся назустріч ворогу, намертво обхопив і звалився на нього зверху. У гуркоті стрілянини ніхто - в тому числі і врятовані від вірної смерті заручники - не почув вибуху гранати ...

Вдома у Героя Росії лейтенанта А. Туркіна залишилися трирічний син і дружина ... Ні, не так. Їх залишилося не двоє, а троє, тому що дружина Андрія - козачка з його ж станиці - перебувала на четвертому місяці вагітності.

А. Туркіна ніколи вже не впізнати, хто у нього народиться. Як не впізнати це і колишньому десантникові, майору групи "Вимпел" А. Велько, теж залишив вдовою вагітну дружину ...

Велько Андрій Віталійович

Народився 20 лютого 1974 року в селищі Джангі-Джер Сокулукського району Киргизької РСР в сім'ї робітників.

Після закінчення школи вступив до Рязанське вище повітряно-десантне училище. Проходив службу на посаді командира розвідувального взводу повітряно-десантної дивізії.

У 1998 році прийшов на службу в «Вимпел».

Майор Велько А.В. увійшов в будівлю школи в складі передової штурмової групи. Першим увірвався в дверний проріз будівлі і вступив в бій з бандитами. Ведучи вогонь, стримував жорстокий натиск терористів, даючи можливість бойовій групі проникнути в приміщення і приступити до евакуації людей, в ході якої один з бандитів раптово з'явився з бічного дверного отвору коридору і відкрив вогонь з автомата по співробітниках групи і заручникам. Андрій Велько, миттєво оцінивши обстановку і усвідомлюючи реальну загрозу для життя своїх товаришів по службі і дітей, вступив в вогневої контакт з терористом і знищив його, отримавши при цьому смертельне поранення.

Дмитро Олександрович Розумовський

Народився 16 березня 1968, г. Ульяновск - російський військовослужбовець, начальник відділення Управління «В» ( «Вимпел») ЦСН ФСБ РФ, підполковник, загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації.

У Збройних Силах СРСР з 1986 року. Закінчив Московське вище прикордонне командне ордена Жовтневої Революції Червонопрапорного училища КДБ СРСР ім. Моссовета (в даний час Московський прикордонний інститут ФСБ Росії) в 1990 році. Був чемпіоном училища з боксу. Після закінчення навчання розподілений для подальшого проходження служби в Середньоазіатський прикордонний округ, на один з найскладніших ділянок - в Пянджскій прикордонний загін. У 1990 році, коли в м Душанбе почалися масові заворушення, фактично стали прелюдією до громадянської війни в Таджикистані, Д. Розумовський перебував на посаді заступника начальника прикордонної застави.

З 1991 року брав участь в бойових діях на таджико-афганському кордоні. Був заступником командира, а пізніше командиром десантно-штурмової маневреної групи Московського прикордонного загону. Учасник багатьох бойових операцій, за які був нагороджений орденом «За особисту мужність» і медаллю «За відвагу». Під його командуванням група завдала великих втрат банд і груп наркоторговців - в одній із засідок була захоплена партія в три тонни героїну. За голову офіцера бандити обіцяли десятки тисяч доларів США.

У 1993 році, в одному з боїв, Д. Розумовський отримав сильну контузію. Перебуваючи в госпіталі, дізнався про загибель друзів з 12-ї прикордонної застави - начальник застави, Михайло Майборода, був кращим другом Д. Розумовського. Зі своєю дружиною, Ерікою, Розумовський познайомився на похороні друга і назвав свого старшого сина в його честь.

У 1994 році Д. Розумовський був змушений звільнитися з військ після публікації в ряді центральних газет свого листа про факти корупції серед командування і безглуздої загибелі з вини вищих начальників російських прикордонників і військових в Таджикистані.

Цією пожовклим газетної публікації десять років. Рівно десять, але читається вона, точно написана зараз, про нас сьогоднішніх ...

Відкритий лист начальника застави Московського прикордонного загону з'явилося в жовтні 1994 р на сторінках однієї з центральних газет: редакція віддала під нього цілий "підвал".

"Пишу вам з болем в серці, тому що 19 серпня загинули мої бойові товариші. Ще пишу тому, що втомився битися головою об стіни" - так починався лист.

В даний час таджицькі події тих років як-то вже призабули, відійшли в минуле, закритої новими катаклізмами і війнами. Але на початку 1990-х років рідкісний місяць обходився без тривожних звісток з афганського кордону, де російські солдати вели бій з афганськими наркокартелями.

На всю країну прогримів тоді подвиг 12-ї застави. Сім годин під шквальним вогнем 45 прикордонників тримали кругову оборону проти 250 бойовиків, серед яких був, до речі, і нікому не відомий ще терорист Хаттаб. Закінчилися патрони і гранати. Згорів єдиний БМП. Прямим попаданням була знищена казарма. І все одно прикордонники не відступали. Вони вірили, що їх не кинуть. Але генерали тягнули до останнього, і коли прийшла допомога, було вже пізно ...

Він писав про боягузтво і зраду. Про те, як безтурботно спостерігали за розстрілом 12 застави наші танки. Як вступають в змову з бойовиками командири, а чесні, непідкупні офіцери безжально виганяють геть. Як зраджують - одну за одною - застави, прирікаючи людей на вірну загибель.

"Кремль заборонив мені мститися за загиблих друзів, але я не виконую цей наказ. Ми готові і в майбутньому служити вам гарматним м'ясом, ось тільки не знаємо, заради яких інтересів, заради чого гинуть наші друзі?"

На це питання - як і на всі інші, втім, - капітану Розумовському ніхто, звичайно, не відповів. Немає відповіді на нього і сьогодні, тому що і після десяти років російські солдати і офіцери, принесені в жертву політиці, продовжують гинути в безславних війнах.

А відразу після публікації Д. Розумовський був звільнений. Через десять років - у вересні 2004-го - він стане Героєм Росії ...

Він мріяв бути прикордонником з самого дитинства, з тих пір як подивився серіал "Державний кордон".

Сім'я Розумовських була звичайнісінька. Провінційний р Ульяновськ. Батько - інженер-будівельник. Мама - викладач музики. Нічого героїчного. А він - марив про подвиги, про романтику і перегонах і щиро шкодував, що воєн на його вік уже не дісталося. В його уяві кордон залишився єдиним місцем, де справжній чоловік може ще проявити себе.

У Московське погранучіліще Д. Розумовський вступив з другої спроби. Було це в 1986 році. На курсі його любили. Крім надзвичайної фізичної сили (боксер, чемпіон училища) від батьків дісталося Розумовському загострене почуття справедливості. Якщо бачив неправду або підлість - ніколи не міг залишитися осторонь. Сперечався навіть зі старшиною. (Якість це залишиться з ним на все життя - і ой як багато шишок і стусанів впаде ще на його голову.)

Їх випуск припав на самий, напевно, важкий рік - 1990 рік. Уже тріщав по швах Союз. Уже горіли Карабах і Баку, вирували Вільнюс і Рига. До розвалу країни залишалися лічені дні.

Його розподілили на таджицько-афганський кордон - в Пянджскій прикордонний загін. Ця ділянка ніколи не вважався курортом. Але те, що почнеться тут незабаром, яка завариться каша, не міг уявити тоді жоден провидець ...

Початок таджицьких подій він зустрів заступником командира застави. Про те, як воював Д. Розумовський, найкраще свідчать його нагороди: орден "За особисту мужність", медаль "За відвагу". Будь поужівчівей, поступливішим, було б їх напевно ще більше, бо від куль Д. Розумовський не ховався. Він ліз у самісіньке пекло, зі своєю десантно-штурмової маневреної групою витримав десятки боїв. (Бувало - по кілька сутичок на день.) Але доля точно зберігала його для майбутніх випробувань. За чотири роки війни - ні подряпини, одна тільки контузія, отримана на висоті зі звучною назвою "Дошка пошани" ...

Душмани ненавиділи Д. Розумовського з особливою люттю. Не в приклад іншим офіцерам, "домовитися" з ним не міг ніхто. (Одного разу затримав кур'єра з валізою доларів США - і все, до цента, здав в штаб.) А вже після того як він зі своєю групою перехопив 3 тонни героїну - взяти б, вистачило б до кінця днів, ще й дітям залишилося б, - навіть оголосили нагороду за голову капітана ...

Звістка про загибель 12-ї застави знайшла його в госпіталі м Душанбе. Начальник застави Михайло Майборода, який загинув у перші ж хвилини бою, був його найкращим другом, і ця смерть точно розірвала час навпіл: "до" і "після". Тут, в госпітальної палаті, Д. Розумовський усвідомив, що не хоче і не може більше служити.

Він і раніше бачив, що діється на кордоні недобре. Застави не зміцнює. Набрані за контрактом таджики відмовлялися стріляти в своїх братів-мусульман. Замість того щоб давати сувору відсіч бойовикам, російська влада сором'язливо відмовчувалася, в кращому випадку - скидала над кордоном освітлювальні бомби.

Бачив, але змушував себе не думати про це, заспокоюючись тим, що чесно робить свою справу. Але після загибелі 12-ї застави Д. Розумовський немов прозрів, прокинувся від сплячки ...

На похоронах М. Майбороди - у м Алма-Ата - Дмитро познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Яким ім'ям називати первістка - навіть питань не викликало. Звичайно, Михайлом: в честь Майбороди ...

Командування не хотіло відпускати Д. Розумовського. Незважаючи на норовливий характер, він вважався одним з кращих офіцерів: сміливий, ініціативний, вдумливий. Тому, коли писав у газету, підспудно сподівався: тепер вже точно на кордоні не залишать. Так і вийшло ...

Професіонали такого класу на дорозі не валяються. Він міг без праці влаштуватися в будь-яку охоронну фірму, очолити безпеку в якомусь банку, тільки без погонів себе не уявляв. Офіцерська служба була для нього не роботою, а способом життя.

Знайомі хлопці - ті, з ким навчався, служив на кордоні, - запропонували піти в групу "Вимпел", яка тільки-тільки вона повернулася тоді в структуру ФСБ. Д. Розумовський погодився відразу, не роздумуючи, і ніколи потім про це не шкодував.

Тільки тепер зрозумів він, що мріяв про спецназ все життя. Йому подобалося тут все: постійна зміна місць, витонченість дій, необхідність миттєвих рішень.

Той, хто вважає спецназ простий машиною для відрубування голів, - жорстоко помиляється. За кожною проведеною операцією варто довга, кропітка підготовка, детальна розробка планів, виснажливі тренування. Спецназівці мало бути тільки сильним, спритним і влучним. Він повинен вміти думати, передбачати, ч у о с т в о в а т ь противника.

Цими талантами Д. Розумовський був наділений сповна. За шість років служби в групі "Вимпел" його група - а незабаром він став вже начальником відділення - не понесла жодної втрати, хоча боїв випало чимало.

Пройшов майже через всі операції "Вимпел". Звільняв заручників в "Норд-Ості". Захоплював в Новогрозненскій С. Радуєва. Громив бойовиків в Дагестані. Перекривав грузинський кордон (в тому бою його група знищила 25 бандитів). У станиці Слепцовской 10 годин вів безперервний бій з терористами.

За події в ст. Слепцовской Розумовського представили до ордена Мужності, тільки отримати він його так і не встиг. Втім, до нагород Д. Розумовський взагалі ставився без жодного пієтету: залізяки - і є залізяки. Він мав на це повне право. За службу в "Вимпел" до двох бойових нагород, отриманих на кордоні, додалися і ще три: орден "За військові заслуги", медалі ордена "За заслуги перед Вітчизною" обох ступенів.

Життя не змінила, чи не зігнулися його. Він залишився таким же правдоруб, яким був з юності. Власна совість - була для нього головним авторитетом. Якщо вважав себе правим - готовий був стояти до кінця, доводити, лаятися - хоч навіть і з начальством. (Скільки було випадків, коли Майор - так його звали в групі - ходив і до начальника управління, і до начальника ЦСН ФСБ, стукав кулаком по столу, вимагав.)

Уже після подій в м Беслан по телевізору показували інтерв'ю з Ставропольським архієпископом - здається, Феофаном. "Я сам бачив, - розповідав владика, - як один офіцер - його всі називали Майор, - ризикуючи собою, рятував дітей. Коли він загинув, я закрив йому очі".

Деталі цього страшного бою відомі тепер до дрібниць. Група Д. Разумовського перебувала за парканом, праворуч від школи, він повинен був керувати вогневою підтримкою. І коли надійшла команда на старт - першим пішов вперед. Встав на повний зріст, на прострілює з усіх боків п'ятачку. Ще на підступах до будівлі школи знищив двох бандитів. Терористи вели вогонь в спини тікають дітей.

Чи було йому страшно? Напевно, було. Не відають страху тільки дурні. Але тим і відрізняється сміливий від боягуза, що вміє володіти собою.

Дмитро виявив нову вогневу точку і, відволікаючи увагу на себе, першим увірвався в приміщення, з якого вівся вогонь. Свистіли над головою кулі, торохтів РПК. Але Д. Розумовський навіть не намагався ухилятися. Під шквальним вогнем він вказував вогневі точки супротивника. Зав'язався бій, в результаті якого вогонь був пригнічений, але Дмитро отримав смертельне поранення.

А потім снайпер потрапив йому в груди, прямо над бронежилетом. "Мене зачепило. Забирайте", - це було все, що встиг він сказати ...

Що таке героїзм? Мені здається, героїзм і зухвалість - це зовсім не одне і те ж. Щоб загинути - не треба мати великого розуму. Героїзм повинен бути осмисленим, адже недостатньо просто закрити собою амбразуру дзоту: кулемет лише переріже тебе і застрочить з новою силою. Але якщо піднімуться в цей момент з окопів ланцюга, значить, загинув ти не даремно ...

У підполковника Д. Розумовського залишилося двоє синів. Молодший - трьохлітка - ще був занадто малий, щоб усвідомити подію. Зате старший - Міша - зрозумів все відразу. На цвинтарі він стояв, не зронивши ні сльозинки. Лише коли труну опускали в землю, Міша заплакав: беззвучно, без схлипів - по-офіцерські ...

Там, на похоронах, він вирішив для себе остаточно і твердо, що теж буде військовим. Як батько. Як старший лейтенант М. Майборода, в честь якого він названий. Як тисячі тих, хто загинув, так і не почувши відповіді на цей страшний, важкий і вічне питання - в ім'я чого? ..

Олег Геннадійович Ільїн

Народився 21 грудня 1967 року в сел. Краснооктябрьский Сокулукського району Киргизької РСР - російський військовослужбовець, офіцер Управління «В» ( «Вимпел») ЦСН ФСБ РФ, підполковник, загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно удостоєний звання Героя Російської Федерації.

Вони були повною один одному протилежністю. Д. Розумовський - незворушний, холоднокровний, спокійний ( "мертвий лев" - називали його в загоні). О. Ільїн - галасливий, вибуховий, гарячий. Він хотів, як Чапай, весь час бути попереду, і за це прозвали його ласкаво й іронічно - Маячок. Чи не маяк, а саме маячок ...

Олег Ільїн потрапив в "Вимпел" в 1995 році. За спиною залишилося Рязанське училище зв'язку, служба в ВДВ.

Його прихід співпав з подіями в м Буденновск, але на операцію О. Ільїна тоді не взяли. Він образився до сліз. "Не квапся, вистачить на твій вік подвигів", - заспокоювали його "діди", тільки О. Ільїн чекати не хотів, та й не вмів. Він поспішав встигнути скрізь ...

Його хрещення відбулося в с. Первомайському. Група не встигла дійти ще до села, як куля снайпера чиркнула прямо перед ногами О. Ільїна. "Блін, - вилаявся він, - зарано помирати". І пішов як ні в чому не бувало вперед ...

За с. Первомайське він отримав "відвагу" - саму, напевно, почесну бойову нагороду. (Потім їх буде ще багато - і орден Мужності - це після Ботліхе. І "За військові заслуги" - це вже "Норд-Ост". І дві медалі ордена "За заслуги перед Вітчизною" з мечами.)

О. Ільїн був офіцером до мозку кісток. У нього навіть захоплень ніяких не було, не кажучи вже про підробітки на стороні: одна тільки служба.

Потрапивши в відділ спецоперацій, досконало вивчив гірнича справа, брав вершини, неприступні і для альпіністів з багаторічним стажем. А коли треба було освоїти параплан - щодня вставав ні світ ні зоря і літав над базою ЦСН ФСБ, до тих пір, поки в гуртожитку не підняли бунт - своїм торохкотінням він нікому не давав спати.

Сім'я була йому теж до пари. Дружина Аня стрибала разом з ним з парашутом. Син Гриша ходив в гори ...

Як поєднувалися в ньому два Цих не поєднувані, здавалося б, якості? Стоїцизм, монотонне завзятість, муштра. І поривчастість, різкість, відчайдушна молодецтво. Ніби клацав всередині якийсь тумблер, і тоді перетворювався, змінювався О. Ільїн прямо на очах ...

3-го вересня 2004 року група О. Ільїна була передовою. Одним з перших він увірвався в будівлю, прикривши відступ заручників. Їх з Денисом Пудовкіним - його підлеглим - поранило майже відразу. По рації їм запропонували повернутися назад, але відступати вони не хотіли: занадто вигідну позицію вдалося зайняти.

Бій ішов уже майже врукопашну. В упор О. Ільїн розстріляв двох бандитів, але куля наздогнала і його самого. Ціною свого життя врятував співробітників штурмової групи і забезпечив знищення інших злочинців.

Прапорщик Д. Пудовкін загинув поруч з ним. Своїм тілом він прикрив одну з жінок ...

Пудовкін Денис Євгенович

Народився 13 серпня 1976 року в м Ногінськ Московської області в родині службовців. Денис Пудовкін хотів стати військовим з дитинства. У своєму рідному м Ногінськ ще в школі ходив у військово-патріотичний клуб, займався рукопашним боєм.

Поле закінчення школи, з вересня 1991 року по грудень 1994 року навчався в Ногинском філії Тучковского автотранспортного коледжу.

З січня 1995 року по грудень 1996 року проходив військову службу за призовом в ВДВ Збройних Сил РФ.

З березня 1997 року по січень 2000 року працював міліціонером Відділу позавідомчої охорони при УВС Адміністрації Ногінського УВС ГУВС Московської області. З квітня 2000 року по грудень 2002 року працював дільничним інспектором 1-го Міського відділу міліції Ногінського УВС.

Потім перейшов до обласного СОБР. Був снайпером. Тричі їздив до Чечні.

У січні 2003 року перейшов в «Вимпел». (Медаль "За відвагу" знайшла його вже в "Вимпел").

До групи Д. Пудовкіна посватав його тренер по рукопашке - вчив Дениса з дитинства, довіряв безмірно. Ця відрядження було у Д. Пудовкіна третя.

Прапорщик Пудовкін Д.Є. виносив дітей з-під обстрілу. Проходячи далі по школі, він побачив скупчення заручників, яким почав допомагати знайти правильний напрямок. Коли Денис зробив спробу вивести людей - через укриття вискочив один бандит. За спиною Дениса в цей момент були діти. Вони стріляли практично одночасно. Бойовик помер на місці. Денис же отримав смертельне поранення. Йому було 28 років.

Посмертно він був нагороджений орденом "За заслуги перед Вітчизною" 4-го ступеня.

Олександр Валентинович Перов

Народився 17 травня 1975 року народження, начальник оперативної групи 1-го відділу Управління «А» ( «Альфа») ЦСН ФСБ РФ, загинув при визволенні заручників під час теракту в м Беслан. Посмертно був удостоєний звання Героя Російської Федерації.

У групі "Альфа" Сашу Перова звали Пухом. Пух - не через легкості ваги, а похідне від прізвища: Перов, перо, пух. (Яка вже там легкість - під два метри зросту, на всіх чемпіонатах незмінно брав перші місця.)

Спецназовцем А. Перов став випадково (хоча чи може доля бути випадковою?). Взагалі-то збирався він бути військовим - як батько, як старший брат. За їхнім прикладом закінчив Московське вище командне училище - кузню кремлівських кадрів. Усе подальше життя була вже розписана на багато років вперед, але з пантелику збив найближчий друг - теж колишній "кремлевец".

Друг потрапив в "Альфу", і його захоплені розповіді про групу боляче зачепили честолюбство Олександра. Вони і раніше постійно змагалися один з одним - хто швидше пробіжить, хто краще відстріляється. А тут виходило, що він, А. Перов, буде марширувати по плацу, а тим часом одвічний його суперник поїде на війну. Цього допустити не молодий лейтенант не міг.

Так честолюбство призвело його в спецназ. Але на цьому обмежитися А. Перов не зміг. Йому треба було стати обов'язково кращим.

Тільки прийшов - відразу ж виграв чемпіонат ФСБ по лижам. Ледь зайнявся спортивним орієнтуванням - знову опинився першим. І в службовому двоборстві - першим, і в стрільбі.

У нього був своєрідний талант. Якщо чогось дуже хотілося, це щось обов'язково виходило, хоча за зовнішньою легкістю незмінно переховувався важкий, виснажлива праця, вимотуючі тренування.

Але цього А. Перов не показував. Як і для будь-якого істинного офіцера, зовнішня атрибутика стояла у нього на першому місці. Навіть у відрядженнях примудрявся виглядати так, ніби йде на парад. Форма завжди наглажена, все блищить і сяє. Бруду і розхлябаності не міг терпіти органічно.

А ще він був дуже хорошим командиром. Берег людей. Готовий був вчепитися в горлянку за кожного свого бійця. У групі знали: якщо Пух призначається старшим - значить, все буде нормально.

Спецназ - це єдиний організм. Тут не місце героям-одинакам. Сила спецназу - в його згуртованості, коли ти знаєш, що обов'язково тебе прикриють, не кинуть, підтримають. Якщо ти спиш під однією ковдрою, їж консерви з однієї миски - ти вже не можеш існувати сам по собі. Ти - частина однієї великої родини. Тому, може, про загиблих тут не прийнято говорити в минулому часі ...

У вересні 2004 р А. Перов збирався вчитися в Академії ФСБ РФ. Відрядження в м Беслан мала у нього бути однією з крайніх (в спецназі, як і в авіації, немає слова "останній") ...

З уявлення до звання Героя Росії: в ході штурму майор А. Перов знищив одного терориста, який вів вогонь по заручникам. Особисто прикривав евакуацію заручників. Випереджаючи розрив гранати, накрив собою трьох заручників. Отримавши смертельні поранення, продовжував керувати групою ...

Коли 3 вересня 2004 року в 15 годин до школи на машині під'їхали співробітники МНС, щоб відповідно до досягнутої з терористами домовленості забрати тіла розстріляних і викинутих бандитами на вулицю чоловіків з числа заручників (страта проводилася в кабінеті російської мови) - в спортивному залі сталося страшне. Від сильної спеки не витримав скотч, яким до баскетбольної кошику була прикріплена вибухівка. Він відірвався, після чого від удару стався вибух. Вирішивши, що почався штурм будівлі, терористи привели в дію ще один потужний заряд.

Приблизно через хвилину перед школою почали з'являтися закривавлені діти і жінки. Бандити намагалися «дістати» розбігаються заручників, стріляли їм у спини. А. Перов, перебуваючи за бетонним парканом, всього цього не бачив. Тільки зрозумів, що прийшов час штурму і ведення запеклого бою з терористами всередині будівлі. Його групі належало зачистити кутовий приміщення на першому поверсі.

Напруження наростало. Проникнути всередину школи і знищити противника поки не вдавалося. Бойовики в цьому крилі чинили запеклий опір. Проскочивши на ту сторону, де вікна, спецназівці побачили школярів - висунувшись з відкритих вікон, вони махали білими ганчірками і кричали: «Не стріляйте, їх тут багато!» Тоді А. Перов разом з товаришами, вставши під вікна, почав висмикувати дітей з підвіконь на землю, паралельно ведучи стрілянину по відкрили зсередини приміщення вогонь бойовикам.

Треба було увірватися в їдальню. Не роздумуючи, А. Перов влетів у вікно, встиг убити бойовика у підсобки. Сховавшись за її стіну, не давав бандитам вести прицільний вогонь, забезпечивши проникнення в їдальню інших бійців групи.

Почався запеклий бій в приміщенні. В їдальні знаходилося не менше сімдесяти знесилених дітей, лежачих на підлозі. У такій складній обстановці спецназівці зачистили весь простір. А. Перов з двома співробітниками продовжував перебувати попереду, відсікаючи терористів. Інші «альфовці» передавали у вікна дітей співробітникам МНС.

Здавалося, що поставлена \u200b\u200bперед групою завдання виконане, причому без втрат. І тут нова вступна - продовжити зачистку всього правого крила будівлі. З протилежного торця не змогла прорватися одна з груп. За короткий час вдалося звільнити від бандитів чотири класи з правого боку коридору. Приступили до зачистки кінозалу. Прапорщик Олег Лоськов кинув в приміщення дві гранати. Слідом за вибухами, ведучи вогонь з автомата, кинувся в дверний отвір і був убитий автоматною чергою. А. Перов, кульгаючи через роздробленої ноги, підбіг до Олега і відтягнув його в початок коридору до сходів. На допомогу підбігли два співробітника «Вимпел». Поки намагалися визначити, чи живий товариш, не помітили, як із запиленого коридору з криком: «Аллах акбар!» вибіг терорист і розрядив в спецназівців всю автоматну обойму.

Будучи тяжко поранений, Олександр натиснув на курок, але пострілів не було - закінчилися патрони. Він отримав дві кулі в пах, що потрапили нижче бронежилета. Інший спецназівець, ухилившись шкереберть від куль, чергою поранив бойовика. Той кинув гранату в їдальню і зник в коридорі.

Незважаючи на страшний біль, А. Перов встиг відскочити в приміщення їдальні і своїм тілом прикрив від осколків групу дітей, яких ще не встигли евакуювати співробітники МНС.

Михайло Борисович Кузнєцов

Народився 21 серпня 1965 року в с. Сафоново Раменського району Московської області в сім'ї робітників. З 1980 року по 1983 рік навчався в СГПТУ № 62 м Москви. У період з червня 1983 року по квітень 1984 року працював на московському локомотиворемонтний завод.

У 1984 році був призваний на військову службу до лав Збройних Сил. Проходив службу в Афганістані.

У жовтні 1986 року зарахований в «Вимпел» - ветеран групи, брав ще Білий дім - взагалі повинен був залишатися в резерві. Його, мінера екстра-класу, берегли як зіницю ока. Але коли почали стрибати назовні заручники, звідкись викопав він шкільну парту - недарма за хазяйновитість дали йому прізвисько Домовик, - підтяг до вікна, почав витягати людей. Понад двадцять людських життів врятував він, але сам від кулі не вберігся. Прикриваючи групу захоплення, вступив в бій з двома терористами, знищив їх і загинув. У цей день, 3 вересня, у його дружини був день народження ...

Кавалер ордена «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно).

Маляров В'ячеслав Володимирович

Народився в 1969 році. в місті Балаково Саратовської області. Ріс без батька. З 1976-го по 1986 рік навчався в середній школі №10. Займався в дитячо-юнацькій спортивній школі № 1, де показав себе талановитим спортсменом, незважаючи на відсутність видатних фізичних даних.

Після закінчення середньої школи Маляров вступив до Смоленський державний інститут фізкультури і спорту. У поєдинках він заслужив звання кандидата в майстри спорту з легкої атлетики.

Після закінчення 1-го курсу В'ячеслав добровільно вступив до лав Радянської армії, здійснивши свою давню мрію стати військовим. У 1987 році попросив направити його до Афганістану. Проходячи службу в складі окремої розвідроти 103-ї дивізії ВДВ, безпосередньо брав участь в бойових діях, вже в двадцять років був нагороджений дуже почесною і улюбленої в народі медаллю «За відвагу».

Будучи в Афганістані, Маляров писав додому, що знаходиться в мирній Монголії. У 1989 році він демобілізувався і продовжив навчання в інституті, який закінчив у 1992 році. Вирішивши зв'язати свою подальшу долю з армією, поступив на службу за контрактом в 218-й окремий батальйон ВДВ спеціального призначення, дислокований в Підмосков'ї.

У 1994-1995 рр. Маляров «виконував завдання з підтримання конституційного порядку на території Росії». Отримав звання прапорщика. Друга медаль «За відвагу» - за штурм Грозного. Там, в Чечні, під час проведення спільних спецоперацій, його взяли на замітку співробітники Групи «А».

У квітні 1996 року В'ячеслав Маляров був зарахований до підрозділу «А». У жовтні 2002-го він був одним з перших, хто увірвався в будівлю Театрального центру на Дубровці, звільнив велику кількість заручників. За цей подвиг був нагороджений орденом Мужності.

В'ячеслав завжди підходив до виконання завдання дуже ретельно, продумував все до дрібниць. Навіть ввів спеціальну пам'ятку, в яку записував все, що може стати в нагоді при виконанні чергового завдання: пристрілка зброї, орієнтування на лісистій місцевості і т. П. Запам'ятати все неможливо, і особливо важко пригадати в надзвичайній ситуації, під кулями бандитів, а «шпаргалка» в такій ситуації може стати хорошою підказкою.

... За роки військової служби майор В. Маляров був нагороджений орденом Мужності, двома медалями «За відвагу», медалями ордена «За заслуги перед Вітчизною» I і II ступеня із зображенням мечів, Суворова, «За відзнаку у військовій службі» і «Воіну- інтернаціоналісту від вдячного афганського народу », нагрудним знаком« За відзнаку в бойових операціях ». І ці нехитрі «шпаргалки» дійсно рятували від неминучої загибелі багатьох.

У школі № 1 м Беслан був момент, коли група нарвалася на чотирьох бойовиків, які, прикриваючись дітьми, намагалися вийти з оточення. Першим їх побачив майор В'ячеслав Маляров. Він, не розгубившись, одразу відкрив вогонь по противнику - закриваючи в той момент своїм тілом дітей, які були за його спиною. Майор Маляров В.В. практично перекрив собою напрямок обстрілу для групи. Отримавши смертельне поранення, продовжував вести бій. Поранив двох терористів і змусив їх відступити. Йому було 35 років.

Кавалер ордена «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно). Рідне місто не забув свого земляка. 15 листопада 2004 року рішенням Ради депутатів йому було присвоєно звання «Почесний громадянин міста Балаково».

11 січня 2005 на фасаді загальноосвітньої школи № 10, де колись навчався майбутній співробітник «Альфи», з'явилася меморіальна дошка. Друга меморіальна дошка була урочисто відкрита в жовтні 2008 року на будівлі дитячо-юнацької спортивної школи № 1.

Документальний фільм «Безсмертний» про уродженця м Балаково завоював в січні 2011 року нагороду Федеральної служби безпеки. Він був знятий студією «Отечество» і представлений на конкурс на кращий твір літератури і мистецтва про діяльність ФСБ.

І там же, в м Балаково, був відкритий пам'ятник всім співробітникам спецназу ФСБ, загиблих у Беслані.

Катасонов Роман Вікторович

Народився в червні 1976 року в м Серпухов Московської області в родині військовослужбовця. Батько його закінчив Серпуховское військове училище РВСП. Довгий час сім'я кочувала по гарнізонах. У Білорусії Роман закінчив школу з медаллю, був призером з таеквондо серед юніорів.

Потім - Мінське суворовське. Після закінчення Мінського суворовського військового училища Роман вступив до Рязанське вище повітряно-десантне училище. Через рік факультет спеціального призначення, на якому навчався курсант Р. Катасонов, перевели в Новосибірськ. У 1997 році він з відзнакою закінчив Новосибірське вище загальновійськове училище. Уже тоді за плечима у Романа було 500 стрибків.

Потім офіцер служив в Приволзькому військовому окрузі, був командиром розвідувальної групи 509 окремого загону спеціального призначення. У 2000 році старший лейтенант Р. Катасонов був переведений для подальшого проходження служби в управління «В» Центру спеціального призначення ФСБ Росії.

Роман вивчив китайську, досконало освоїв підривну справу, інформаційні технології, а диплом захистив по захопленню аеродромів на Низьколітаючі апаратах.

Сім'я повернулася в Підмосков'ї. А далі - блискучі операції. Перша - знахідка архіву Дудаєва. Роман продовжував спеціалізуватися на підривній справі. Знищення угруповання Бараева. "Норд-Ост". На Дубровці він разом з командиром йшов з іншого боку основної групи. Роман тоді був нагороджений орденом Мужності.

Все звання Роман отримував достроково, старший лейтенант, капітан, в 26 років - майор. Пройшов всю Чечню, нагороджений медалями "За відвагу" і Суворова. Направлений в академію, з 1 вересня 2004 року мав почати вчитися. Але добровільно поїхав в Беслан.

Ніякого бронежилета в той день, як розповіли товариші по службі, на Романа не було. Коли пролунав вибух і народ хлинув на вулицю, бійці Управління "В" ЦСН ФСБ, навпаки, кинулися вперед, скидаючи з себе все "непотрібне". Хлопці прикривали заручників і співробітників штурмової групи: із зайвою вагою на собі не дуже-то через парти пострибаєш. Бронежилети та шоломи скидали на ходу.

Майор Роман Катасонов в ході штурму проник будівлю і знищив двох терористів, в одному з приміщень виявив двох сховалися дітей. Рятуючи їх і прикриваючи співробітників штурмової групи, вступив в бій з кулеметним розрахунком бандитів. В ході цього бою отримав смертельне поранення. Кавалер ордена «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно).

Похований на Ніколо-Архангельському кладовищі разом з бійцями «Альфи» і «Вимпел», немов у єдиному строю, поруч з могилами бойових товаришів, які були вбиті раніше - в Будьонівську, Первомайському, Чечні.

Пам'ять про випускника Мінського СВУ увічнена і в музеї училища, де існує стенд, присвячений мінським «кадетам», загиблим при виконанні військового обов'язку.

Лоськов Олег В'ячеславович

Прапорщик Лоськов О.В. (Група "Альфа") народився в 1981 році в с. Василівка Воловського району Липецької області. Олег завжди з трепетом ставився до дітей, - згадували односельці О. Лоськова. - Життя склалося так, що йому поодинці довелося ростити маленьку сестру. Він усе вмів: і порвані колготки заштопати, і кіски дівчинці заплести. А битися не любив, хоча силою Бог його не образив.

Для нього р Беслан став першою і останньою відрядженням. Прапорщик О. Лоськов в складі штурмової групи зіткнувся з чотирма бандитами. Сховавшись за спини заручників, вони намагалися вирватися з будівлі школи, Олег отримав смертельне поранення. Останніми, кого врятував О. Лоськов, були дві маленькі дівчинки. Він виніс їх на руках. Нагороджений орденом «3а заслуги перед Вітчизною» IV ступеня (посмертно).

Йому поставили пам'ятник у рідному селі. Бюст відкрили в сквері навпроти сільського храму. Тут за кілька тижнів до загибелі Олег вінчався. Медовий місяць перервав дзвінок від начальства - спецназівця відправляли у відрядження на Північний Кавказ. Перша для О. Лоськова операція закінчилася трагічно ...

У школі, де він навчався, створили музей Олега Лоськова. Односельці назвали його ім'ям вулицю в с. Василівка.

ВОНИ ВИСТУПИЛИ живим щитом!

Трагедія в м Беслан - це трагедія всієї Росії. Терористи почали війну не тільки з простим дорослим населенням, а спрямовану війну проти наших дітей.

І кожен з цих військових виконував свій обов'язок, свою роботу. Вони робили те, чого були навчені. Але не варто забувати, що, рятуючи дітей в школі, вони гинули і залишали своїх дітей без батьків, а своїх дружин без чоловіків.

Не можна забувати про Героїв Росії з великої літери. Про людей, які охороняють нас і наших дітей.